Переяславські статті 1659 являли собою договірні умови між царським урядом і гетьманом Юрієм Хмельницьким про політ, і правове становище України в складі Російської держави, укладені 27 жовтня 1659 на козацькій раді в Переяславі. Договір був прийнятий під тиском царських представників, які, використовуючи склад­не становище України, диктували козакам свої умови. Насамперед він затвердив Березневі статті 1654, але, як вважають деякі дослід­ники, на основі тексту, який моск. бояри самовільно змінили. Цар­ські воєводи з військом розташувалися, крім Києва, де з 1654 було рос. військо, також у Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві, Умані й утримувалися коштом місцевого укр. населення. Гетьман мав обов'язок скласти цареві поклін у Москві і не мав права підтримува­ти стосунки з іноземними державами. Київ, митрополит мав визнати зверхність моск. патріарха. Крім того, Переяславські статті були до­повнені новими пунктами, які свідчили про наміри царського уряду обмежити автономію України та політ, права укр. феодалів. Вони зобов'язали гетьмана посилати козацькі полки в розпорядження царського уряду, забороняли козацькому війську братії участь у вій­ськових походах без попереднього дозволу царського уряду.

Генеральна військова рада не могла усувати гетьмана без дозво­лу царя; гетьман не мав права ні призначати, ні звільняти полковни­ків і старшину без згоди ради. Установлювалася смертна кара "за заколотницькі дії". Спеціальна стаття зобов'язувала гетьманські установи видавати рос. поміщикам селян-утікачів, а царський уряд зобов'язався видавати укр. феодалам укр. селян-утікачів. Козацькі загони мали залишити Білорусію. Існував, нарешті, такий ганебний пункт про видачу Москві всієї родини колишнього гетьмана І. Виговського. У 1660 Україна фактично розпалася на дві половини, які почали боротьбу між собою, одна — на боці Москви, друга — на боці По­льщі. Правобережжя обрало одного гетьмана, Лівобережжя — ін­шого. Загострився конфлікт між старшиною і нар. масами. Настав період глибокої кризи укр. державності, фактично громадян, війни, або, як її називали, — Руїни. В цих умовах у листопаді 1663 в м. Батурин! були підписані умови між гетьманом Лівобережної Укра­їни І. Брюховецьким і представниками царського уряду. Підтвер­дивши договір з Росією на основі статей Богдана і Юрія Хмельницького, було укладено п'ять нових пунктів, за яким» геть­манський уряд зобов'язувався постачати безоплатно продукти хар­чування моск. гарнізонам в Україні, розіслати універсали про схоплення рос. утікачів і повернення їх до колишнього мешкання з найсуворішим попередженням про покарання смертю за прихову­вання втікачів; суворо заборонялося укр. купцям вивозити з Укра­їни і продавати в Росії вино й тютюн, оскільки завдавалася шкода царській монополії на продаж цих товарів у Росії; заборонявся та­кож продаж хліба на Правобережжі і татарам. Було намічено скла­сти перелік усіх козаків, міщан і поселян із означенням їхніх земельних володінь. У 1665 І. Брюховецький, перший з укр. гетьма­нів, поїхав до Москви, де 11 жовтня підписав угоду, яка значною мірою обмежувала політ, автономію Лівобережної України й поси­лювала її адмін. і фінансову залежність від царського уряду. За Мос­ковськими статтями укр. міста й землі оголошувалися володіннями рос. монархів і з їхніх жителів, крім козаків, стягувались у царську казну усякі податки. Вибори гетьмана мали відбуватися у присутно­сті царських посланців, а вибраний гетьман мав їхати в Москву для отримання гетьманських клейнодів. У зв'язки з іншими державами гетьман міг вступати тільки за дозволом царя. Київську митрополію мав очолити моск. ставленик. Гетьман позбавлявся права надавати містам самоврядування; Магдебурзьке право надавалося царською жалуваною грамотою. Збільшувалися гарнізони царських військ у Києві, Чернігові, Переяславі й Ніжині, де рос. воєводи перебували на підставі попередніх статей. Крім того, рос. гарнізони на чолі з воєводами розміщувалися в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Острі, Каневі та ін. містах, а також у Кодаку в Запорозькій Січі. Розширювалися права рос. воєвод. Вони зосереджували в сво­їх руках ряд військово-поліцейських і фінансових функцій (збиран­ня з населення податей, хліба на утримання рос. військ, грошових зборів з винних оренд, податків з купців тощо).

Моск. статті були важким ударом для укр. державності. Під цими статтями І. Брюховецький підписався: "Великого государя, її Цар­ської Пресвітлої Величності холоп, я гетьман Іван Брюховецький, вірного її Царської Пресвітлої Величності війська Запорозького за­мість всього війська Запорозькаго, підписую своєю рукою". Слово "холоп" замість "вірного слуги і підданого", як це робили поперед­ники Брюховецького, — яскраве свідчення залежності, в яку поста­вила Україну козацька старшина на чолі з І. Брюховецьким.

У березні 1669 в м. Глухові були укладені договірні умови між царським урядом і новим гетьманом на Лівобережжі Дем'яном Многогрішним про політично-правове становище укр. земель у складі Російської держави. Намагання царизму використати укр. старшину на своєму боці під час загострення відносин Росії з Туреч­чиною і Кримським ханством дещо послабили централізаторську політику царизму в Україні і змусило піти на компроміс і часткове відновлення автономії, втраченої його попередником. Глухівські статті, які складалися з 27 пунктів, починалися з того, що мали бути збережені "права и вольності", підтверджені за Б. Хмельницьким. Царські воєводи залишалися, крім Києва, ще в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, але вони не мали права втручатися у справи місцевого населення; суди над обвинуваченими росіянами мали відбуватися за участі українців. Заборонялися постої рос. війська в козацьких дворах, дано амністію полоненим росіянами українцям, які зуміли втекти на рідну землю, та ін. Збір податків до царського скарбу здійснювала гетьманська адміністрація. З цих доходів утри­мувалася старшина та 30-тисячне реєстрове військо. Крім того, гетьманові надавалося право утримувати наймане військо (1000 чол.), т.зв. компанійців, для несення охоронної служби і при­боркання розрухи. Одночасно було заборонено перехід селян у ко­заки. Гетьманська резиденція встановлювалася у Батурині. Гетьман, як і раніше, не мав права безпосередніх дипломатичних зносин із іноземними державами, але йому надавалося право клопотатися перед царським урядом про надання укр. козацькій старшині дво­рянських звань. Гетьману і старшині дозволялося нагороджувати підлеглих млинами і селами, видавати на це універсали: посилати козацьких послів на рос. переговори з Польщею та Кримом, якщо там ішлося про Україну; карати винних. У статтях вказувалися піль­ги київ, та ніжинським міщанам у торгівлі, але одночасно було забо­ронено українцям продавати в Росії горілку й тютюн.

Намагання Д. Многогрішного самовладне, без старшинської згоди вирішувати проблеми України викликало невдоволення козацької верхівки і бажання обмежити гетьманські прерогативи. Внутр. супе­речності між гетьманом і старшиною призвели до того, що в березні 1672 лівобережна старшина скинула з гетьманства Д. Многогріш­ного, звинувативши його в зраді і зносинах з П. Дорошенком.

При виборах нового гетьмана козацька старшина подбала про те, щоб у майбутньому забезпечити собі вплив на держ. справи і не допустити до закріплення сильної гетьманської влади. В цих нама­ганнях вона отримала підтримку царського уряду. Тому, коли в червні 1672 гетьманом обрали Івана Самойловича, були прийняті нові статті з 10 пунктів, які дістали назву "Конотопські". Вони допов­нювали Глухівські статті 1669 деякими додатками про обмеження гетьманської влади: гетьману поставили умови не судити й не кара­ти представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись із старшинською радою. Нового гетьмана примусили розпустити компанійські полки, які підкорялися безпо­середньо йому і на які він міг спертися. Заборонялося не тільки вести зносини із іноземними монархами, а й листуватися і зноситися з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. Установ­лювався твердий кордон із Польщею, який козакам заборонялося порушувати; лівобережним козакам заборонялося допомагати П. Дорошенку. Обумовлювалося вільне пересування рос. ратних людей водними шляхами, для чого нищилися козацькі греблі. Нав'язуючи ці умови, старшина поширювала свій вплив за рахунок підриву влади гетьмана, а одночасно й укр. автономії.

17 березня 1674 на генеральній раді у Переяславі, в якій взяли участь також представники правобережної старшини, І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Були прийняті нові, т.зв. Переяславські статті. Вони в цілому повторювали Глухів­ські та Конотопські статті, але в дечому і відрізнялися. Так, було встановлено, що на випадок нападу ворога на Україну, козацьке військо збирається на річці Росаві, між Каневом та Корсунем, куди повинно бути вислано і царське військо. Без царського дозволу заборонялося гетьману надавати допомогу будь-якій стороні при нападі на Польщу. Він також не мав права без суду і згоди старшини будь-кого карати. Реєстрове військо встановлювалося в 20 тис. чол., жалування йому було подвійне. Заборонялося посилати укр. послів на переговори царських послів з польс. або крим. послами.

У 1687 невдоволена І. Самойловичем генеральна старшина звернулася до царського уряду із проханням усунути його з гетьман­ства. У липні 1687 Самойловнча було заарештовано і заслано до Сибіру в м. Тобольськ, де він і помер. 25 липня 1687 у військовому таборі над річкою Коломаком було обрано на гетьмана генерально­го осавула Івана Мазепу. Він присягнув цареві на вірність і підписав складені напередодні нові статті в 22 пунктах, які дістали назву "Коломацькі". Було підтверджено права й вольності, даровані гетьману Б. Хмельницькому, але одночасно статті закріплювали посилення царської влади на Лівобережній Україні й обмеження укр. автоно­мії, що відбувалося перед тим при кожних виборах нового гетьмана. Так, гетьман не мав права знімати з посад генеральну старшину без царського дозволу, а старшина — переобирати гетьмана. Гетьману, як і раніше, було відмовлено в праві зносин з іноземними держава­ми. Для його "охорони" в столиці — Батурині — виділявся полк моск. стрільців. Водночас установлювалося, що рос. воєводи, які перебували в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, не мали права втручатися в укр. справи. Козацькій старшині надавалися права й привілеї: свободу від будь-яких податків і натуральних по­винностей, спокійне володіння своїми ґрунтами, сіножатями, ліса­ми, млинами тощо. Гетьман і старшина зобов'язувалися дбати про зближення з великоросами, особливо через змішані шлюби, для чого дозволялося малоросійським мешканцям мати вільний перехід до великоросійських міст. Війська реєстрового постановлено мати 30000 тис. козаків. На півдні для захисту від татар мали бути побудо­вані укріплені міста-фортеці, що запорозькі козаки сприйняли як зазіхання на їхні привілеї на південних землях.

Події 1708—1709, пов'язані з ім'ям І. Мазепи, прискорили тен­денцію до підпорядкування інтересів України інтересам рос. монархії. Політ, курс, спрямований на обмеження укр. автономії аж до її повної ліквідації, дістав практичне втілення у різних сферах життя і насамперед у ставленні рос. адміністрації до інституту геть­манства — вищої державної та військової влади у Війську запо­розькому. Вже при виборах нового гетьмана І. Скоропадського у Глухові 6 листопада 1708 укр. автономії був нанесений важкий юрид. удар. Гетьмана було обрано, він прийняв присягу, але цар відмовився затвердити нові пункти, запропоновані Скоропадським, і навіть не видав грамоти на затвердження гетьмана (підтверджувальну грамоту на гетьманство Скоропадський дістав тільки 5 січ­ня 1710). 17(28) липня 1709 гетьман Скоропадський звернувся в Решетилівці (тепер селище міського типу Полтавської області) до Петра І з т.зв. "просительнпми статтями" з 14 пунктів. Ці статті і відповіді царського уряду на їхні пункти мали назву "Решетилівські статті 1709 р.". Це був по суті законодавчий акт уряду щодо управлін­ня Лівобережної України. Якщо раніше статті складалися козака­ми, вони погоджувалися з рос. стороною й приймалося спільне рішення, то тепер же цей акт був однобічний: з боку царя давалося ствердження чи заперечення, без погодження. Цар у загальних фра­зах підтверджував "права й вольності" України, які регламентува­лися давнішніми договорами з гетьманами зокрема статтями Б. Хмельницького, обіцяв згодом дати гетьману І. Скоропадському й статті. Водночас відмовлялося в проханні, щоб укр. військо було під укр. командуванням, як це було раніше, а не рос. генералів. Батурннська артилерія як військовий трофей мала залишитись у Москві, а гармати, забрані в Гадяцькому полку, поверталися, крім тих міст, які підтримали Мазепу. Воєводи залишалися, як і раніше, але обіцялося, що їм буде наказано в права українців не втручати­ся, крім таких, як зрада, держ. справ. З деяких міст гарнізони мали бути виведені, крім Полтави. Цар проявив особливу ласку — звільнив до кінця 1709 козацьке військо від участі у воєнних по­ходах. Установлювався контроль Москви за фінансовою діяльні­стю гетьманського уряду. Визначено було, що царські угоди надси­лаються тільки одному гетьману. Одночасно гетьманові було вказано, що йому не личить, звертаючись до царя, згадувати за "козацьку вольность", бо укр. народ із милості царя має стільки привілеїв та вольностей, як ні один народ у світі, отже, нехай будуть вдячні за те, що Росія їх оберігає й обороняє. 18 липня 1709 Петро І при­значив стольника А. П. Ізмайлова міністром-резидентом при І. Ско­ропадському "для своїх, великого государя, справ і порад", зобов'язавши його "наглядати за тим, щоб "як у гетьмана, так і у старшини й у полковників ніяких хитань до зради і до непокори народу не було". Уперше біля особи гетьмана встановлювався офі­ційний резидент-наглядач, який, по суті, дістав права співправителя. 1 жовтня 1727 на гетьмана було обрано миргородського пол­ковника Данила Апостола. У жовтні 1728 він поїхав до Москви на коронацію молодого імператора Петра II й тут подав петицію про повернення Україні старих прав згідно з договором, який був ук­ладений ще Б. Хмельницьким. На цю петицію дістав відповідь від Вищої Таємної Ради у 28 пунктах, т.зв. "Рішительні" (конфірмова­ні) пункти, що стали до кінця самого існування Гетьманщини її основною конституцією. Гетьман не мав права вести дипломатич­них зносин з ін. державами, і якщо до нього прибували посли, то він негайно мусив переслати привезені ними листи до Петербурга. Тільки з сусідніми державами — Польщею і Кримом він міг зно­ситися щодо пограничних справ, але з відома царського резидента при гетьманському дворі. Гетьманська резиденція мала й надалі залишатись у Глухові. Чисельність найманого війська обмежувала­ся до 3 полків (крім реєстрових козаків), і гетьман під час війни підлягав наказам рос. генерал-фельдмаршала. Кандидатів на поса­ди генеральної старшини й полковників вибирала старшина з-по­між себе, але затверджував ці кандидатури сам імператор. Всю нижчу старшину затверджував гетьман. Цілий ряд пунктів стосу­вався питань екон. життя: був дозволений вільний приїзд чужо­земних купців для торгівлі; дозволено також приїздити й купцям-євреям, але з тим обмеженням, що вони мали продавати товар лише оптом і за виручені гроші купувати якийсь місцевий товар на вивіз, а не вивозити золота й срібла. Індукта. себто мито на товари, що ввозилися в Україну, мала йти до рос. скарбу. Була скасована заборона росіянам купувати землю в Україні, але вони при цьому мусили підлягати юрисдикції укр. влади. Поселяти на цих землях рос. селян-кріпаків було заборонено. У козаків та в посполитих заборонялося відіймати як спадкові, так і куплені ґрунти. "Рішительні пункти" вказували на потребу ревізії маєтностей, призначених на утримання гетьмана й розданих у приватні руки: рангові і ратушні маєтності, якщо вони були роздані власни­кам, мали бути повернені урядам і ратушам. "Рішительні пункти" відмінили збори, встановлені колишньою Малоросійською коле­гією, і давали перелік держ. видатків, причому було визначено, що нагляд за збором податків здійснювали два підскарбії: один — ро­сіянин, другий — українець. Було зафіксовано, що суд і розправа в Україні здійснюються за колишніми правами, але були внесені певні зміни в судівництві: за вищу апеляційну інстанцію мав слу­гувати в краї так званий Генеральний суд, який складався тепер із 6-ти осіб: із 3-х українців і 3-х росіян. Гетьман мав бути президен­том цього суду. "Рішительні пункти" визначили порядок розгляду апеляції до гетьмана й Генерального суду, а на останній — в Коле­гію іноземних справ, а також накладання штрафів за винесення свідомо неправдивих вироків. В один із пунктів було внесено, що має бути скликана спеціальна комісія для перевірки старих законів і складання нового кодексу.

Таким чином, гетьманські договірні статті — конституції, які ук­ладалися кожного разу при виборі нового гетьмана між ним і моск. урядом, визначали характер державності України й форми відносин з Москвою. Вважалося, що в основі всіх цих договорів лежали т.зв. "Статті Богдана Хмельницького", але в кожний новий договір уно­силися деякі зміни, майже всі в напрямі обмеження укр. автономії і влади  гетьмана.