Суспільно-політичний устрій
та право Галичини, Буковини,
Закарпаття в складі
Австро-Угорської імперії
(XIX-початок XX ст.)
§ 1. Суспільний устрій
Наприкінці 1772 р. в результаті першого розподілу Польщі Галичина перейшла під владу Австрійської монархії. В 1774 р. Австрія приєднала до себе північну частину Молдавського князівства з містами Чернівці, Серет і Сучава, мотивуючи тим, що ці землі колись належали до Галицького князівства. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній частині українським, а в південній — українсько-румунським населенням. Деякий час на Буковині була військова влада. У 1786 р. край було приєднано до Галичини, і лише у 1849 р. Буковину відокремили в окрему провінцію. Австрія поширила свою владу на Угорщину, в складі якої перебувало Закарпаття, ще у першій половині XVI ст. (1526 р.). Таким чином, в кінці XVIII ст. Галичина, Буковина і Закарпаття перебували в складі Австрійської монархії.
Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб зробити ці землі придатком до австрійської промисловості. Основою економіки залишалося сільське господарство. При цьому більша частина кращих земель, ліси і пасовища належали поміщикам, державі, церкві, селянське ж господарство було переважно малоземельним.
Панівними класами на західноукраїнських землях були магнати і шляхта. Прикметно, що місцева шляхта мала право не нести військову службу, а тільки сплачувати за неї гроші.
Магнати і шляхта у Галичині були в основному польського походження, у Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, а на Буковині — австрійські та румунські.
Основною частиною населення було селянство, яке повністю залежало від поміщиків. Імператор Йосиф II (з 1765 р. правив разом з Марією-Терезією, з 1780 — самостійно) здійснив ряд реформ, які повинні були поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків. Патент 1781 р. (5 квітня 1782 р. — спеціально для Галичини) забороняв шляхті вимагати від селян понад трьох днів панщини на тиждень, обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника. Селяни отримали права вільного одруження, переходу на інші наділи, на відпуск від пана, звернення із скаргами на пана до суду, вони могли віддавати дітей до школи, навчатися ремесел.
Патентом від 12 квітня 1785 р. в Галичині був проведений перший земельний кадастр (перепис, економічна оцінка і класифікація усіх земельних угідь). Після його закінчення (1789 р.) було введено нове оподаткування. Тепер 70 відсотків врожаю залишалося у селянина, 12 відсотків — віддавалося державі, 18 відсотків — забирав поміщик. В кінці свого правління Йосиф II підписав патент про заміну панщини грошовою платнею. Якщо взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80 відсотків прибутків селянина, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення викликав цей патент серед поміщиків.
Після смерті Йосифа II за його наступника Леопольда II (1790—1792 рр.) наступила певна реакція. Був скасований патент про заміну панщини грішми. Справжня реакція почалася за Франца II (1792—1835 рр.), коли реформи фактично припинилися.
На Буковині особиста залежність кріпаків була відмінена імператорським актом у 1785 р. Однак за селянами залишалися усі феодальні повинності, зберігалося поміщицьке землеволодіння. Імператриця Марія-Терезія здійснила деякі перетворення і на Закарпатті. 1766 р. був прийнятий урбаріальний закон, згідно з яким було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів. Селяни мали віддавати поміщику дев'яту частину врожаю, відпрацьовувати панщину (52 дні на рік із своїм тяглом чи 104 дні «пішої» панщини), нести інші натуральні й грошові повинності. У 40-х роках XIX ст. селяни Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Крім цього, селяни сплачували державні податки, виконували повинність на користь держави. В цілому роз
міри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені реформою норми.
Соціальне становище міського населення наприкінці XVIII ст. мало чим відрізнялося від попередньої доби. У промисловості Галичини, Буковини і Закарпаття переважали іноземні капітали, та й більшість заможних городян складали чужоземці. Але робітники майже скрізь були українського походження, оскільки ними переважно ставали зубожілі селяни та ремісники.
У 1848 р. в Австрії почалася революція. Австрійський імператор під тиском народних мас змушений був проголосити деякі буржуазні реформи і пообіцяти конституцію. 22 квітня 1848 р. вийшов патент імператора про ліквідацію панщини в Галичині. На Буковину дія цього указу була поширена з 9 серпня 1848 р.
Рішення про звільнення селян на всій території Австрії було прийнято австрійським парламентом 7 вересня 1848 р. Закон скасовував кріпосну залежність селян, надавав їм права громадян держави і права власності на ту землю, яку вони отримали у спадок. Разом з тим, закон передбачав компенсацію селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. В результаті у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишалася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами —- халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах — коморах) було «звільнено» зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища. За сервітути (пасовища, ліси) селяни змушені були платити поміщикам на основі спеціальних угод.
На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасував закон, прийнятий угорським сеймом 18 березня 1848 р. і підтверджений 1853 р. австрійським імператором Францем-Йосипом І (1830—1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.
Незважаючи на те, що революція 1848—1849 рр. в Австрії не була послідовною, вона нанесла серйозний удар по феодальних відносинах, скасувала кріпосне право. Широкого розмаху набув національно-визвольний рух, зросла національна свідомість західноукраїнського населення.
Головним осередком українського національно-визвольного руху стала Східна Галичина. 2 травня 1848 р. у Львові
представниками галицької інтелігенції і духовенства була створена перша українська політична організація — Головна руська рада на чолі із єпископом Г. Яхимовичем. Програма Головної руської ради була досить обмеженою і зводилась до вимоги культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Діяльність Ради підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об'єднатися з Галичиною у складі Австрійської монархії. Представники ж Буковини прагнули відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край зі своїм сеймом. їх вимога була задоволена 1849 р. і це ще більше посилило роздрібненість західноукраїнських земель.
Головна руська рада зініціювала створення місцевих руських рад. Активна діяльність місцевих рад, до яких входили інтелігенція, сільські священики, вчителі, свідомі селяни, насторожила правлячі круги. Наприкінці 1849 р. більшість місцевих рад було закрито.
|
