Четвер, 11.08.2022, 03:33
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія держави і права Укр » Епоха нової історії

Дашкевич Я. Тавро Переяслава на історії України

Ярослав ДАШКЕВИЧ, академік УВАН

ТАВРО ПЕРЕЯСЛАВА НА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Дозвольте мені в межах цієї статті висловити кілька єретичних думок. Мені здається, що вони не лише можуть (і повинні) пожвавити наукову дискусію, але, з ін-шого боку, притягнути також увагу ширшої громадськості.

Хочу зупинитися, зокрема, на таких восьми питаннях:

1. співвідношення фактів, їхньої тогочасної інтерпретації та історіографічного використання;

2. достовірність конструкцій істориків;

3. історико-правова кваліфікація т. зв. переяславських документів;

4. релігійний фактор в зв’язку з документами та незалежно від них;

5. характер відносин між Україною та Московією після Переяслава;

6. альтернативи Переяславу;

7. сутність української державності;

8. авторство Переяслава.

Питань досить багато, тому намагатимуся розглядати їх стисло — і не багатослівно.

1. Факти — інтерпретація — історіографія

Історики, починаючи принаймні від середини XIX ст., часто забували про те, що між відомостями про певну подію та її тогочасною інтерпретацією є і мусить бути межа. Інтерпретація подій з середини ХVII ст. (в донесеннях, листах, газетах, памфлетах) — якщо вона підходила під певну концепцію даного історика — часто перетворювалася під його пером у майже доведений або й доведений факт.

Ще далі пішла історична наука XX ст. (особливо та концептуальна, простіше, заполітизована з різних точок зору). На тему Переяслава списано гори паперу — і ми доходимо (або вже дійшли) до такої стадії, коли майже зникають джерела (якщо абстрагувати від переписування джерельних цитат з однієї праці до іншої), не кажучи вже про те, що остаточно затерлася межа між повідомленнями про подію та тогочасною інтерпретацією повідомлення про неї.

Ми часто мандруємо лабіринтами історіографії, зіставляючи погляди істориків, визначаючи одні погляди правильними, а інші неправильними й оголошуючи себе прихильниками тез, висловлених істориками бажаного нам напряму. Праці перетворюються в історіографічну дискусію, що стає самоціллю. Така дискусія в історичних, історико-юридичних працях (не кажучи вже про публіцистику наукового і псевдонаукового характеру) займає багато місця, віднімає багато часу і енергії. Але, так чи інакше, вичарувати в минулому те, чого там — за джерелами — не було, просто неможливо.

Тому в дослідженнях переяславської тематики необхідне рішуче повернення ad fontes — до джерел, потрібна постійна конфронтація з джерелами з чіткою диференціацією між повідомленням про факти та їх тогочасною інтерпретацією, а, тим більше, з пізнішими твердженнями, міркуваннями, гіпотезами істориків та видумками неісториків. Необхідна обґрунтована критика історичних джерел (яких, відомих та опублікованих, не так то й багато — за підрахунками Юрія Мицика не більше п’ятдесяти), вивчення їхньої автентичності. Також експертиза: текстологічна, графологічна, з погляду історії паперу — хоча б славнозвісних редакцій — 11, 14, 28 та іншої кількості — статей, відомих виключно з копій та чернеток. Цих 50 джерел вистачило, щоб творити переяславські легенди, які тиражували, навіть не намагаючись заглиблюватися в їхній зміст.

Очевидно, настав час “на свіжу голову” ревізувати — без апріорних тверджень — відому на сьогодні джерельну базу. Не підлягає сумніву, що треба розшукувати нові джерела, бо згаданих близько 50-ти знаємо майже півтора століття (в кращому разі окремі з них якихось 70 років), а планомірні й незаангажовані пошуки не проводилися. Певні резерви все ж таки є: архіви й рукописні збірки Росії та Польщі насамперед. Мушу розчарувати щодо турецьких джерел, на які дехто покладає багато сподівань. Такого комплексу документів для періоду Хмельниччини в Стамбулі практично немає (був час, коли після молодотурецької революції архіви османських часів продавали як макулатуру). Хіба що будуть абсолютно не передбачені відкриття. В російських архівах не варто шукати міфічну течку з нібито оригіналом Переяславського договору; течку, на якій має бути написана резолюція Володимира Леніна: “Никогда, никуда, никому”, очевидно, не показувати (це ще одна легенда з “Літературної України” за 4 липня 2002 р. — з нотатки, підписаної Степаном Вухтяком).

2. Достовірність історіографічних конструкцій

Міфологію Переяслава творили українська і російська історіографії (не маю на увазі формально українську москвоцентричну історіографію, бо її відмінності від російської мінімальні). Зрештою, позиції обох історіографій, коли вони стояли на власних національних і державницьких позиціях, часто збігалися, наприклад, підтримці фікції про Переяславський договір.

Українській історіографії, мабуть, не варто міфологізувати Переяслав у позитивному чи негативному дусі. Нічого приховувати, що міжнародного договору не було (в такий спосіб хочуть завуалювати, що Богдан Хмельницький, мовляв, був таким необачним чи нерозумним). Нічого твердити, що Москва порушила договір, бо такого договору ніколи не було. Не треба боятися відверто сказати, що цар Олексій обхитрив (ошукав?) Хмельницького — бо відмова присяги царя чи його уповноваженого виринула в Переяславі в останню хвилину — і ніколи не вважав його рівноцінним партнером, а лише холопом і т. д. Міфи породила белетристика козацьких літописів, “Історії русів”, а продовжила чимала низка істориків — до сучасних включно, — також тих, що виступають з т. зв. патріотичних позицій.

Російська історіографія підтримувала і підтримує міф про “приєднання”, “возз’єднання”, не лише щодо України, але й багатьох інших поневолених народів, захоплених територій, знищених держав.

Я б звернув тут увагу на дослідження сучасного швейцарського історика Андреаса Каппелера, який вивчав способи, завдяки яким Московська держава перетворювалася в Російську імперію. Дозволю собі велику цитату порівняльного плану (про інкорпорацію земель мусульманських народів), з яких жоден “не увійшов до складу Російської імперії “природно” і добровільно, хоча фактично підкорення цих народів нерідко супроводилося і обставлялося підкупом знаті, торжественними обіцянками, які негайно забували, заключенням різного роду “договорів” (які Росія інтерпретувала по-своєму або довільно порушувала), “проханнями”, династичними шлюбами, політичними інтригами, які дозволяли вносити розкол до мусульманського табору, садити на ханський престол ставлеників Росії, добиватися прохань “покровительства” і творити видимість “добровільних приєднань”, ювілейні дати яких помпезно відзначали вже в радянський час. Скільки не розіграли б таких історичних фарсів, вони не можуть приховати суті російського вторгнення до сусіднього мусульманського світу, державної агресії, колоніальної експансії самодержавної Росії, яка крок за кроком, від ХVI до XX ст. просовувалася далі на південь і схід” (Каппелер Д., Червонная С. Мусульманские народы России: методическое введение // Йордан М.В., Кузеев Р.Г., Червонная С.М. Ислам в Европе. Современные этнические и эстетические концепции суннитского Ислама… — Москва, 2001. — С. 102). Треба шкодувати, що українська історіографія далі блукає між російсько-українською проблематикою “возз’єднання” і “приєднання”, відмовляючись від порівняльних студій”. Стереотип про приєднання і возз’єднання з Росією потрібний, щоб завуалювати інкорпорацію, загарбання і окупацію українських земель. Міф леліяли, щоб замаскувати нерівноправне становище обох сторін в другій половині ХVII ст., бо московська сторона диктувала, а українська підпорядковувалася, правда, не без внутрішнього, а то й зовнішнього спротиву.

Інші напрями російської історіографії проповідують тезу, що в українців не було державотворчого інстинкту, що рушійною силою для політичних орієнтацій та переорієнтацій була ненависть до Москви чи Варшави, не пояснюючи, однак, на якому ґрунті виникла така ненависть.

Так чи інакше, така історіографія стає цілковито безплідною в науковому, а в суспільному розумінні шкідливою — через свою неправдивість — та зводить на манівці, тим більше, коли до т.зв. історичних досліджень приєднуються політичні спекуляції або коли виконують ситуаційні політичні замовлення. Платні й безплатні.

3. Історико-правова кваліфікація т. зв. переяславських документів

Існує якась дивна магія слова. Навіть ті історики, які починають свої праці від твердження, що жодного договору не було, через кілька сторінок забувають про власні слова і знову вживають термін “договір”. Невмирущий стереотип ще з костомарівських та докостомарівських часів (відомо, Микола Костомаров вперто переконував усіх, що договір був).

Гетьманський уряд знав, як складати двосторонні міжнародні договори, бо не був відірваний від світу і мав ерудованих керівників. Державно-правова структура такого документа, як договір, в середині ХVII ст. була розроблена до деталей (нагадаю тогочасні збірки текстів міжнародних договорів, наприклад, Ле Квіна з початку ХVIII ст.). Що таке договір (угода, умова, трактат — це синоніми, й історикам не варто жонглювати цими словами), було добре відомо в часи Богдана Хмельницького. Договір, незалежно від його різновидності, мусили підписати, ствердити печатками чи заприсягти, також підтвердити печатками присяжні грамоти обидві сторони, які складали трактат, а такого документа серед т. зв. переяславських (так званих, бо жоден з них не був складений у Переяславі) ніколи не було.

Треба сказати відверто, Україна (вживаючи тогочасну західноєвропейську номенклатуру) не була державою de іure і тому не могла бути суб’єктом міжнародного права. Договору просто не могло бути. Не лише з Росією, але й з Польщею (тому треба переглянути кваліфікацію т.зв. договорів, які увійшли до історіографії під назвою зборівського, білоцерківського, бо договорами двох високих сторін — польської й української — вони не були).

Російська сторона органічно не могла сприймати процедуру гаданого договору не лише тому, що не було української держави de iure, але й тому, що реалізувала свою державотворчу ідею “збирання руських земель”. Складати договір з частиною руських земель (а Київ — це ж Русь!) було просто абсурдно.

Якщо не було договору, умови, угоди, трактату, то що, врешті-решт, було?

Якось історики й історики права забули, що у ХVII ст. діяло привілейове право. Козацтво звикло до нього, чекало і добивалося привілеїв від польського короля, від варшавського сейму — і дещо отримувало. Т. зв. переяславські статті, без сумніву, були результатом переговорів, усних та писемних, але результатом цих довгих переговорів стали лише жалувані грамоти, а не договір. Статті — це було зведення привілеїв, жалувань, які погодився дати цар Олексій. Це були окремі привілеї для війська — козацтва, для шляхти, для міст, для окремих заслужених осіб. Але привілеї можна було дати і можна було відібрати. Це було право володаря. Статті модифікували пізніше відповідно до умов і, зрештою, вимог козацтва (бо воно часом було дуже вперте). Хоча для черні статті-привілеї були достатні. Поступово статті-жалування трансформувалися в царські накази.

Треба також відверто сказати, що ні Московія, ні Україна статей не дотримувалися. Москва — не лише тому, що привілеї можна було дати і забрати, але й тому, що вже інкорпорованими українськими землями можна було торгувати з сусідами (з Кримським ханством, з Польсько-литовською державою — вже від 1654 р. до самого Андрусова 1667 р., коли відбувся поділ України між Московією і Польщею). Україна не дотримувалася тому, що надто явною була дискримінація; не рівність, а підданство (Хмельницький — “вічний холоп”, а це була для тогочасних свободолюбних козаків неприйнятна формула, як пояснювали московські дипломати); присягала лише Україна, а не Московія, яка, зрештою, не поспішала з військовою допомогою у вирішальні моменти; польська різня в Західній Україні Стефана Чарнецького, відсутність захисту від татар. І не дотримувалися статей (чи не мали наміру дотримуватися) вже від моменту їх складення. Хитрували обидві сторони, але з різними результатами.

Було і подвійне трактування статей: з московського боку — інкорпорація для повернення до давньої Руської імперії, яку відтворювали; з українського боку — ситуаційність військового партнерства, яке незабаром порушили і московська, і українська сторони.

Це може звучати парадоксально, але як московська сторона не вважала себе зобов’язаною і обмеженою привілеями-жалуваннями, так і українська сторона — за відсутності підписаного двостороннього договору — не почувала себе обмеженою і зобов’язаною. Бо й жалування-привілеї можна було приймати або не приймати, їх можна було порушувати, ними можна було нехтувати, особливо тоді, коли жалування існували лише на папері.

Статті були непослідовні, не вичерпані, не визначали території і кордонів, навіть алогічні. Треба б продумати, чи з самого початку в них не було закладено (з українського боку) тактику тимчасовості.

Існує ще серед істориків така свавільна точка зору: ось сукупність цих “переяславських” документів ми називаємо “договором”… Та, вибачте, і російська, і українська мови терміновані, з визначенням значення і змісту слів, і не можна називати договором те, що навіть близько його не нагадує, В такому разі про науковий підхід говорити неможливо. Не можна ж стіл називати кріслом і навпаки.

Щоб закінчити дискусію про договір, підкреслюю, що для договору мусять бути — за підписами, за печатками, за присягами — дві сторони, а жалувану грамоту надає одна сторона. Саме так і було. Тому є всі підстави той спектакль, який відбувався в Переяславі, називати Переяславським підданством і Переяславською інкорпорацією.

Не торкаюся питання про т. зв. усні домовленості, бо все те, що не було зафіксовано договором, — із сфери фікції. До речі, звіти ближнього боярина Василя Бутурліна (який незабаром, у грудні 1655 р. в Києві, покінчив з собою через зловживання, викриті царем) не дуже достовірні, бо писати треба було так, щоб це подобалося цареві й не забувати при цьому згадувати про свої власні заслуги.

4. Релігійний фактор у зв’язку з документами та незалежно від них

Присяга — це релігійний момент, і у ХVII ст. до неї ставилися дуже серйозно. Тому на підданство не присягала частина полковників, генеральний осаул, син Юрій Хмельницький, значна частина духівництва з ієрархами включно. Тому “присягали” під фальшивими прізвищами — тобто фактично, не присягали.

Присягали на вірність цареві (пізніше були конфлікти: на здобутих козацькою шаблею землях присягати цареві чи гетьманові), на підданство. Московська сторона, а, тим паче, цар — не присягав; бо, ніби, кому? Холопові? На жалування? Відсутність обопільної присяги (а таким був звичай у ХVII ст. при складанні договорів) та вимога до українців, щоб вони присягали на підданство, автоматично виключили рівноправність стосунків, а в українських очах девальвували значення московських обіцянок.

В останній час історіографія знову перебільшує значення релігійного фактора — єдиновірність, православ’я. Аналіз документів часів, безпосередньо пов’язаних з Переяславом, доводить, що єдиновірність підкреслює, в основному, московська сторона. Приділяючи стільки уваги єдиновірності (може, також реакція на атеїстичні радянські часи), сучасні історики забувають про цілковиту залежність московської церкви від царя. При цьому релігійний фактор легко розшифровується як політичний.

Козацтво не було таким фанатичним, як його деколи і дехто хоче показати. Участь в Тридцятирічній війні на боці чи то католиків, чи то протестантів, коректні відносини з мусульманським світом (Туреччина, Крим, навіть Персія), з протестантськими державами (Трансільванія, Швеція) доводять, що на першому місці була не єдність православ’я, а національні інтереси України. Також у боротьбі з уніатством. Нагадаю, що писав Мелетій Смотрицький вже як уніат: після прийняття унії русин залишається русином. Але в це козацтво не вірило.

Нічого, мабуть, пригадувати, що гетьман Петро Сагайдачний ходив на Москву, а єдиновірних болгар і греків не дуже щадили під час морських походів козаків на західне і південне побережжя Чорного моря.

5. Характер відносин між Україною та Московією після Переяслава

Може, це звучить брутально, але в результаті Переяслава було реалізовано інкорпорацію частини українських земель до Московської імперії. Інкорпорацію в дусі ідей “збирання руських земель”, “Москви — третього Рима” (хоча Київ мав претензії на звання “другого Єрусалима”, що було в релігійному уявленні вищим — але ці претензії не зреалізував). Тому виникла думка утворення “малої столиці” імперії в Києві. Таким чином появилася “Мала Русь” у царському титулі (хоча, за візантійською традицією, “mikra Rwsia” була важливішою від Великої Русі; Мала Русь — це власне Русь, центральна Русь). Тут треба наголосити, що титулом царя Малої Русі нагородила московського монарха не українська церковна ієрархія (як дехто її звинувачує), а що така географічна назва панувала серед грецької церковної верхівки й під Османами, в поствізантійський час. І що спочатку у цій назві не було нічого образливого.

Не було, зрозуміло, жодного “приєднання” чи “возз’єднання”, а підданство (це слова Богдана Хмельницького), ну, і гетьман “вічний холоп”. Дискусія про приєднання і возз’єднання тут цілком безпредметна.

Не було справжнього військового союзу, бо не було єдиного диспозиційного чи координаційного центру, а Москва підводила тоді, коли потрібні були об’єднані воєнні дії. Була неповна самоврядна територіальна автономія, поступово обмежувана чимраз більше, а після її ліквідації — перетворення в колонію.

Непродуманою до кінця видається теорія полівасалітету України в другій половині ХVII ст.; гетьман навіть васалом Москви ледве чи був, а термін “полівасалітет” означає одночасну правну, фактичну і реальну (а не теоретичну і декларативну) підпорядкованість васала кільком сюзеренам, чого ніколи не було, бо всі можливі протектори ворогували між собою. Україна — не сучасна Андорра з подвійним підпорядкуванням французькому президентові й іспанському єпископові, й не острови Нові Гебриди в Тихому океані, що стали англійсько-французьким кондомініумом після Першої світової війни. Не кажучи вже про те, що слово “полі” значить “багато”, а навіть якщо б претендентів на сюзеренів було одночасно два—три, то це, в жодному випадку, не є “полі — багато”.

Переяслав для Хмельницького був вимушеним кроком, продиктованим воєнною необхідністю (черговий наступ військ Речі Посполитої), тому, за дуже влучним висловом професора Покровського, сказаним у 1918 р. — в році відновленої української державності — на лекції у Московському університеті: “Хмельницкий скрипя сердцем пошел под Москву” (за спогадами львівського юриста Олександра Павенцького, який слухав цей лекційний курс). Така ситуаційна необхідність яскраво свідчить про стан тимчасовості (бо воєнна необхідність могла зникнути, чого добивався Хмельницький, воюючи, всупереч волі Москви, з Польщею в союзі зі Швецією та Трансільванією).

Для Московської держави Україна була саме окраїною (термін пересунувся з півночі на південь, з московського прикордоння з Польсько-литовською державою, де була Московська Україна), окраїною з козацтвом, що мало захищати Московію від татар, а також від інших ворогів. За це воно мало привілеї — жалування і напівфіктивний власний самоврядний устрій (бо з Москви чи Петербурга надсилали воєвод, міністрів, малоросійські колегії, там визначали полковників). До речі, існує помилкове переконання, що цю територію звали лише Малою Руссю — чи Малою Росією. Термін Україна є ще в післяпетровських указах — і він далі відбивав, уже для Петербурга, окраїнний характер земель. Паралель з донським козацтвом має сенс, та глибоко цю аналогію не вивчали (бо спільні військові походи, які цікавлять істориків, — це одне, а політико-адміністративний статус — щось інше).

Необхідно, зрештою, підкреслити, що взаємовідносини обох сторін з самого початку після Переяслава не були щирими. Почалося з московського боку. Як довели не так давно російські історики (Заборовський Л.В. Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине ХVII в. — Москва, 1981. — С. 41—42) в тому ж січні 1654 р., коли проходив Переяслав, цар Олексій, посилаючи посольство Т. Хотунського та І. Фоміна до кримського хана Іслам-Гірея III, доручав прозондувати в Бахчисараї ґрунт для розподілу України між Московією та ханством. Нічого дивного, що Богдан Хмельницький — козацька розвідка працювала добре — відповів на це посольством до Стамбула (прибуло в кінці березня за новим стилем) із завданням відновити турецьку протекцію.

Практично зразу ж після Переяславського підданства почалося обмеження козацького самоврядування: відбирання території (Полісся), намагання ліквідувати право на безконтрольні зовнішні дипломатичні контакти (особливо з Османською імперією та Польсько-литовською державою), поступове обмеження та регламентація міжнародної торгівлі з періодичним зведенням нанівець зв’язків з Прибалтійським регіоном, чорноморськими володіннями Туреччини і т. д.

Інкорпорація не здійснила сподівань гетьманів. Тим, що думали державотворчо, — Іван Виговський, Павло Тетеря, навіть Іван Брюховецький — не дала об’єднання всіх українських земель, а навпаки, довела до їхнього поділу (Андрусів), не захистила від агресії поляків і татар. Тому відкрила шлях до Ліги (політично-військового союзу із Швецією, Трансільванією), до протурецької орієнтації, до антимосковських провокацій (до них зараховую т. зв. Московську зраду, яку оголосив Богдан Хмельницький після Вільнюських переговорів у серпні—листопаді 1656 p., коли гетьманський уряд послав на переговори старшин дуже низького рангу, а польський антиукраїнський проект договору назвав трактатом між Москвою та Варшавою, підписаним на шкоду козацтву). Але Московська зрада таки була реальною, бо московський проект договору з поляками передбачав для козаків обкроєні границі, встановлені не в Зборові, а під Білою Церквою. Апогеєм опору стали антимосковські повстання і війни після смерті Богдана Хмельницького.

6. Альтернативи Переяславу

Чимало істориків (особливо російських державників, українських-промосковських) дивляться на ХVII ст. з сучасної точки зору й іншої альтернативи (крім московської — але це не альтернатива) не бачать. Українські політичні діячі другої половини ХVII ст. вважали, що альтернативи є. Тому була орієнтація на Туреччину, на Швецію, реорієнтація на Польщу. Зрозуміло, що Московщину вони вважали найбільшим ворогом державності України, бо інакше не шукали б таких орієнтацій.

Різні орієнтації — це пошуки оптимальної альтернативи. Може, щоб у цьому крутежі політичних напрямів здійснити ідею власної незалежної держави de iure (вже після Богдана Хмельницького). Недаремно ж хан Мухаммед-Гірей IV у травні 1658 р. писав до царя Олексія, що “ті наддніпрянські козаки є окремою державою… нікому себе не підпорядковують, мають бажання самі бути у власній державі” (Фаизов С. Письма ханов Ислам-Гирея III и Мухаммед-Гирея IV к царю Алексею Михайловичу и королю Яну Казимиру 1654—1658... — Москва, 2003, — С. 144).

Україна мала доброго прихильного протектора — турецькі пропозиції з середини ХVII ст. були дуже привабливими, а протурецькі тенденції в Україні міцніли, але реальна османська могутність не завжди за ними стояла (див.: Дашкевич Я. Турецька орієнтація ХVI—ХVIII ст. в Україні // Україна і Туреччина. Тези доповідей Міжнародної наукової конференції з нагоди 80-річчя заснування Турецької республіки. 10—12 листопада 2003 р. — Київ, 2003. — С. 26-33). Бо коли у 1651 р. князь Русії (за османським титулуванням), тобто Богдан Хмельницький, міг отримати значну турецьку військову допомогу, яка брала участь у битві під Берестечком, то кілька років пізніше така допомога вже не була реальною. Отже, якби Україна могла тоді отримати з десять років передишки для розбудови сильної держави, щоб протидіяти ідеї збирання руських земель, щоб зупинити експансію Півночі в напрямі Чорного моря і т. д., історія могла б покотитися іншим шляхом. Але це лише контрфактична модель. Насправді виникла Велика Руїна, підштовхувана і використовувана зовнішніми ворогами. Та ми тут входимо в ділянку розумувань “що би було, якби було” — а займатися такими конструкціями не є завданням історика. Це предмет вивчення для політолога, що намагається використати події минулого для висновків, якими мали б користуватися політики, принаймні ті, що не хочуть повторення Переяслава у наш час.

7. Сутність української державності

Зрештою, була основна причина того, чому жодна з перелічених альтернатив не запрацювала до кінця. Підходимо до найбільшої загадки Хмельниччини, яку, відверто кажучи, ледве чи вдасться розв’язати.

Чому Україна не була проголошена державою, державою de iure?

Чому гетьман не проголосив незалежність de iure, маючи в руках всі потрібні важелі:

— територію, звільнену збройною рукою від чужої окупації,

— населення, послушне йому,

— військову силу і базовану на ній адміністрацію (правда, тимчасову, саме тому не цивільну, а військову, що було відгомоном османської військово-адміністративної системи, але не було європейською нормою),

— фіскальну систему, може, й не бездоганну, але дійову, навіть із задумом карбувати власні гроші,

— юридичні права (це вигадка деяких історики — мовляв, не було легалізму, легітимності: тогочасні теоретики держави Нікколо Макіавеллі, Ґуґо Ґроцій говорили, що коли хтось силою завоює територію, має всі права проголосити себе володарем; а, тим більше, Богдан Хмельницький не був узурпатором,

— аристократичне (шляхетське) походження гетьмана, який думав, мріяв про свою спадкову династію; а у разі виборної псевдореспубліканської монархії (т. зв. козацької республіки) Богдан Хмельницький також мав забезпечене місце володаря,

— дипломатичне і політичне визнання інших держав,

— міг розраховувати на церковне благословення і т. д., і т. д.

Ідеалом, і не лише ідеалом, але й насущною потребою кожного народу в минулому і тепер було і є перебувати під власною владою, хай навіть недосконалою, бо чужа влада була і є лише окупацією.

Неукраїнська історіографія заявляє, що народ не був готовий до незалежності, не вимагав власної державності. Це неправда. Ще напередодні 1648 року, точніше з 1646 року, маємо свідчення з підльвівського міщанського середовища, коли відверто проголошували: “скоро матимемо свого руського короля”. До прокламування держави de iure буквально штовхали Богдана Хмельницького Туреччина Мухаммеда IV (“князь Русії”), Швеція Карла X Густава (“князь Русі”; Москва, правда не штовхала), вселенський патріарх в Константинополі (“князь Русі”) — і все надаремне. Хоча пропозиції Туреччини були, наприклад, оптимальними: статус такий, як у придунайських князівств (Молдавія, Волощина, Трансільванія), без гараджу (данини), а тим більше без девшірме (захоплення дітей в яничари).

Ми тішимо себе тим, що пишемо “держава Богдана Хмельницького”, але це не була держава de iure (так само державою не була Запорозька Січ, як декому здається). Держава без визначення статусу і навіть без назви? Бо назва, яку тепер намагаються пропагувати, “Військо Запорозьке”, не могло бути назвою держави. Ціла Європа від кінця XVI ст. знала, що військо Запорозьке — це лише мілітарне об’єднання козаків, а не державне утворення. Як не гірко, але цей парадержавний організм (бо з обмеженим самоврядуванням), що увійшов до праць істориків під назвою Гетьманщини (такої назви в природі не було — це пізніший мовний новотвір), виник з ласки московського царя.

Богдан Хмельницький, проскочивши-проґавивши найсприятливіший момент для проголошення незалежної держави de iure у 1648-1650 рр., залишався далі (незважаючи на дипломатичні поклони представників чужих держав) лише ватажком ребелії. Титули campidux, dux, dux generalis та інші не повинні ошукувати, бо це були лише військові, а не державні титули, а те, що Хмельницький деколи говорив про себе як про єдиновладця і самодержця руського, як про пана Руської землі, в юридичному розумінні було лише ілюзією.

Тут починається зачароване коло української історіографії, бо ніколи ми не знатимемо, чому Богдан Хмельницький не проголосив утворення Української держави.

А що статус держави de iure (також автономної держави) відігравав велику роль і потребував укладення міжнародного договору, легко довести. Коли молдавський господар Стефан Георгіца у тому ж 1654 р.,висловив бажання приєднатися до Московії, то для Молдавії складали двосторонній міжнародний договір.

8. Авторство Переяслава

Усі прокльони і похвали за Переяслав сипляться на голову Богдана Хмельницького, якому або курять фіміам, або якого проголошують зрадником. За те, що він нібито хотів бути навіки з Росією, його прославляти не треба, бо дальші його дії вже через два—три місяці після Переяслава (турецька, шведська, трансільванська карти) свідчать про протилежне. Але чи той фіміам або звинувачення у зраді мають належати лише Великому (так чи інакше) гетьманові? Відповідальність несе не лише він сам, але й близька до нього (незважаючи на авторитарність гетьмана) верхівка.

Незабаром після смерті Богдана Хмельницького, коли московські власті за всяку ціну не хотіли допустити Івана Виговського до булави, він заявляв послам царя, що він, саме він, є творцем Переяслава, бо привів Богдана Хмельницького під високу руку. Це не була неправда, бо цар і московський уряд були ті самі, що й п’ять років раніше.

Нам відомо про “московську службу” генерального писаря, про соболі, які треба було давати йому так, щоб гетьман не знав. Без сумніву, загальна концепція підданства Москві належала Богданові Хмельницькому, але безпосередня відповідальність за її виконання (сценарій підданства, переговорів, зміст статей-жалувань) лягає перш за все на канцлера. І, мабуть, говорити треба не про відповідальність лише однієї особи, гетьмана, а розчленовувати цю відповідальність принаймні на двох. Тим паче, що сам гетьман вже напередодні смерті підозрівав Івана Виговського в дворушництві, приковуючи його кайданами до підлоги.

Немає потреби ідеалізувати людей XVII ст., як і акторів політичної арени наступних століть — до сьогоднішнього включно.

* * *

Можливо, на завершення треба б говорити про безпосередні та віддалені наслідки Переяслава. Та, мені здається, якраз ці питання давно вже перестали бути науковою проблемою. Тут все ясне — до СНД, єдиного економічного простору, російських військових баз, погроз енергетичної блокади, поділу Керченської протоки та Азовського моря, до коси Тузла включно.

Категорія: Епоха нової історії | Додав: olesg (13.06.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 2200
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022