З Чигирина гетьман пiшов на Корсунь, де стояло головне польське вiйсько з коронним гетьманом Потоцьким та польним - Калиновським. Тут Хмельницький, пiдiславши у ворожий табiр козака Галагана, налякав полякiв тим, що начебто слiдом за Вiйськом Запорозьким наступає кримський хан з усiєю ордою. Та вигадка так настрахала Потоцького, що вiн покинув свої окопи й заходився одходити на Богуслав тодi, як запорожцi були вже бiля самiсiнького Корсуня.
Хмельницький тут, як i в Княжих байраках, доручив Перебийносовi перекопати в лiсi шляхи, й той, вичекавши, доки поляки, вiдступаючи, розтягли своє вiйсько на кiлька верст, 28 травня напав на них з усiх бокiв i вщент розбив. Переднi лави цiлком загинули в Глибокому Байрацi на перекопах, якi влаштували козаки. Польськi вози й гармати котилися з крутої гори прямо у рiвчаки й падали туди разом iз кiньми пiд радiснi вигуки й стрiлянину запорожцiв Перебийноса. З тилу на полякiв тиснув сам Хмельницький, а козацькi полки з реєстровцiв та запорожцiв насiдали збоку. За кiлька годин бою обидва польськi гетьмани потрапили в полон, а решта полякiв здалася козакам на милосердя.
У бойовищi пiд Корсунем були захопленi всi польськi гармати, обоз iз великими скарбами та сила знатного панства. З усього вiйська, яке налiчувало 18000, бiльше 7000 залишилося трупом, майже 9000 потрапило в бранцi й тiльки 1500 вершникам вдалося втекти.
За великi послуги Вiйська Запорозького пiд Жовтими Водами та пiд Корсунем Хмельницький пiсля такої перемоги надiслав на Сiч коштовнi подарунки: за кожну корогву - чотири корогви, за бунчук - два бунчуки, за булаву - двi булави, за пару котлiв - три пари i за кожну поганеньку гармату - двi добрих. До всього того вiн iще додав 1000 талярiв сiчовому товариству на пиво i 300 талярiв на сiчову церкву. Все те було захоплено з польським обозом, та й не тiльки те, бо ще кiлькасот возiв iз золотом, грiшми та всяким iншим добром гетьман вiдправив до Чигирина й Суботова.
Про Корсунський бiй та про те, що постало на Українi пiсля нього, народна дума розповiдає таке:

Ой, обiзветься пан Хмельницький,
Отаман-батько Чигиринський:
"Гей, друзi-молодцi,
Браття-козаки, запорожцi!
Добре дбайте, барзо гадайте,
З ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод, козацька вода,
Лядськi дрова, козацькi труда".
Ой, з того пива
Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.
Пiд городом Корсунем вони станом стали,
Пiд Стебловим вони солод замочили;
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами добре посварили:
За тую бражку
Зчинили козаки з ляхами велику дражку;
За той солод
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той, не знать який, квас
Не одного ляха козак за чуба тряс.
Ляхи чогось догадались,
Вiд козакiв чогось утiкали,
А козаки на ляхiв нарiкали:
"Ой ви, ляхове,
Песькi синове!
Чом ви не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?"
Тодi козаки ляхiв доганяли,
Пана Потоцького пiймали,
Як барана в'язали
Та перед Хмельницького гетьмана примчали:
"Гей, пане Потоцький!
Чом у тебе досi розум жiноцький?
Не вмiв ти єси в Кам'янськiм Подiльнi
Поганого поросяти, курицi з перцем та шапраном уживати,
А тепер не зумiєш ти з нами, козаками, воювати
I житньої соломахи з тузлуком уплiтати.
Хiба велю тебе до рук кримського хана,
Щоб навчили тебе кримськi дiти
сирої кобилини жувати!"
Тодi ляхи чогось догадались,
На жидiв нарiкали:
"Гей, ви, жидове,
Поганськi синове!
Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,
на милю по три корчми становили,
Великi мита брали:
Вiд возового
По пiвзолотого,
Вiд пiшого - по два грошi,
А ще не минали й сердешного старця -
Вiдбирали пшоно та яйця
А тепер ви тiї скарби збирайте
Та Хмельницького єднайте;
А то як не будете Хмельницького єднати,
То не зарiкайтесь за рiчку Вiслу до Полонного
прудко тiкати".
Жидове чогось догадались,
На рiчку Случу тiкали.
Которi тiкали до рiчки Случi,
То погубили чоботи й онучi;
А которi до Прута,
То була вiд козакiв Хмельницького
дорiженька барзо крута.
По рiчцi Случi
Обломили мiст, iдучи,
Затопили всi клейноди
I всi лядськi бубни.
Которi бiгли до рiчки Росi,
То зосталися голi й босi.
Обiзвався первий жид Гичик,
Та й хапається за бичик,
Обiзветься другий жид Шльома:
"Ой, я ж пак не буду на сабас дома!"
Третiй жид озоветься, Оврам:
"У мене невеликий крам:
Шпильки, голки,
Кремiння, люльки,
Так я свiй крам
У коробочку склав
Та козакам п'ятами накивав".
Обiзветься четвертий жид Давидко:
"Ой, брате Лейбо! Уже ж пак iз гори
козацькi корогви видко!"
Обiзветься п'ятий жид Юдко:
"Нумо, до Полонного втiкати прудко!"
Тодi жид Лейба бiжить,
Аж живiт дрижить;
Як на школу погляне,
Його серце жидiвське зiв'яне:
"Ей, школо моя, школо мурована!..
Тепер тебе нi в пазуху взяти,
Нi в кишеню сховати,
Але ж доведеться Хмельницького козакам
на балаки покидати!"
Отже, панове-молодцi, над Полонним
не чорна хмара вставала:
Не одна панi-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна панi-ляшка:
"Нема мого пана Яна,
Десь його зв'язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана".
Озоветься друга панi-ляшка:
Нема мого пана Кордаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до коша".
Озоветься третя панi-ляшка:
"Нема мого пана Якуба!
Десь узяли Хмельницького козаки
та либонь, повiсили на дуба".

З-пiд Корсуня Богдан вiдрядив татар до Криму, а запорожцiв розпустив по Українi вимiтати загонами з руської землi панiв та жидiв. Сам же гетьман iз реєстровими козаками перейшов до Бiлої Церкви i заходився там складати новi полки українського козацького вiйська.
Запорожцi, приєднавши до себе ватаги повстанцiв, ходили скрiзь, руйнуючи польськi маєтки, замки й мiста та визволяючи людей з неволi, їхнi загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кiлька тисяч козакiв i невдовзi ймення їхнiх ватажкiв, полковникiв та курiнних отаманiв Вiйська Запорозького - Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжi, Остапа, Полов'яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркушi, Вовгури й багатьох iнших - облетiли всю Україну й прославилися в народних пiснях i думах, як борцi за визволення поневоленого українського люду; душi ж польської шляхти та її прибiчникiв i пiдручних - жидiв - тi iмена виповнювали жахом.
Наймилiшими народовi героями повстання були, коли рахувати за кiлькiстю складених про них пiсень, полковники Вiйська Запорозького - Перебийнiс, Нечай та Морозенко. Одну з пiсень про Перебийноса можна й зараз почути на Українi, й не тiльки вiд кобзарiв, а й по селах, по бурсах i по вiйськових школах:
Ой, не дивуйтеся, добрiї люде,
Що на Вкраїнi повстало;
Ой, за Дашевим, пiд Сорокою,
Множество ляхiв пропало!
Перебийнiс водить не много -
Сiмсот козакiв за собою;
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
"Ой, пийте, ляхи, води калюжi,
Води калюжi болотяної,
А що пивали по тiй Вкраїнi
Меди та вина ситii".
Зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Вiслi.
Лядську славу загнав пiд лаву,
Сам бравий козак гуляє:
"Нуте, козаки, у скоки,
Заберiмося пiд боки,
Заженiм ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий".
Дивують ляхи, вражi сини,
Що тi козаки вживають:
Вживають вони щуку-рибуху,
Ще й соломаху з водою.
Ой, чи бач, ляше, як козак пляше
На сивiм конi горою:
Мушкетом бере, аж серце в'яне,
А лях вiд страху вмирає.
Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу:
Як не схотiли, забунтували,
Та й утеряли Вкраїну.
Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На жовтiм пiску пiдбився:
Вiд нас, козаки, вiд нас, юнаки,
Нi один ляшок не скрився:
"Нуте ж, козаки, у скоки,
Заберiмося у боки;
Загнали ляхiв за рiчку Вiслу,
Що не вернуться i в три роки".
За лiто, доки поляки скликали нове вiйсько, Україна вiд Днiстра й до Путивля та Лубен стала вiльною. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навiть у Галичину й на Бiлу Русь. Уся мiська й сiльська молодь узялася за ножi, сокири й коси й, повбивавши панiв та озброївшись їхньою зброєю, пiшла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що складав гетьман. Назва "реєстровий козак" стала зникати - козаком звав себе кожен, навiть той, хто замiсть зброї тримав у руцi кийок. Селяни, долiтнi й пiдстаркуватi, що лишилися по оселях, подiлили мiж собою добро своїх панiв, їхнє господарство й худобу, попаювали навiть землю, так що за кiлька мiсяцiв iз поневолених крiпакiв стали вiльними людьми, до того ж, заможними землевласниками.
Проте пiд осiнь поляки, зiбравши 80 000 вiйська, почали знову наступати на Україну й перейшли на схiдний бiк рiчки Случi. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всi козацькi загони, щоб дати польським вiйськам бiй. Вороги розташувалися табором бiля рiчки Пиляви, на її берегах. Хмельницький не квапився нападати, сподiваючись на допомогу татар i гадаючи оточити полякiв, як пiд Корсунем, з усiх бокiв. Проте шляхта сама прискорила свою загибель. Роздратованi запорозьким полковником Ганжею, що перемагав усiх польських богатирiв на герцi, поляки необережно кинулися на козакiв i з кiлькома полками пiдступили через греблi та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький тiльки того й чекав: вiн ударив на них усiм вiйськом, i козаки, перетнувши полякам шлях назад до гребель, або посiкли їх, або потопили в рiчцi та в болотах.
Ця пригода з кiлькома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що шляхта, починаючи з привiдцiв польського вiйська, залишила все своє добро, що мала в обозi, i з великим переляком кинулася тiкати назад до Случi. За панством побiгли й жовнiри; вони тiкали в такому безладi, що бiля Костянтинова завалили мiст через Случ i у великiй кiлькостi потопилися в рiчцi.
Про наслiдки Пилявського бою так згадує народна дума:

Те пан Хмельницький,
Житель Чигиринський,
То вiн ночей недосипає,
Коло Случi-рiчки ляхiв i жидiв
доганяє.
Скоро догнав увечерi пiзно,
I там стало дуже по вулицях тiсно:
I там до їх прибуває,
Ще й на козакiв гукає,
Да ще й словами промовляє:
"Друзi панове-молодцi! До Случi-рiчки
прибувайте,
Жидiв та ляхiв упень рубайте
I до їх козацькими словами промовляйте:
"Ото буде по той бiк Случi ваше,
А по сей бiк Случi буде пана Хмельницького
й наше!"

Проте Хмельницький не зупинився на Случi. Запорожцi хотiли вiдомстити полякам у самiй Варшавi й обмити ворожою кров'ю майдан Старого мiста, на якому було замордовано стiльки запорозьких гетьманiв. Вони вмовляли Богдана взяти королiвську столицю, й пiд впливом їхнiх домагань Хмельницький пiшов через Костянтинiв та Зборiв на Львiв i Варшаву.
Запорожцi на той час вважали себе найближчими прибiчниками Богдана. Багатьох їх гетьман попризначав полковниками та осавулами козацьких полкiв, а кожен iз тих полковникiв, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик, Пушка-ренко й iншi - закликали за собою в новi полки своїх побратимiв i товаришiв, i, таким чином, iз запорожцiв склалася нова українська старшина.
Побували запорожцi з Хмельницьким i у Львовi, i пiд Замостям. Та тiльки там восени 1648 року гетьман почав вагатися - незадовго перед тим помер польський король Владислав, i новий державець Речi Посполитої Ян Казимир, за якого пiд час обрання голосував i Богдан, зумiв заспокоїти його й улестити обiцянками. Вiн запевнив Хмельницького, що й без походу на Варшаву зробить усе, як бажають козаки, аби тiльки вiйська повернулися на Україну й там очiкували королiвських комiсарiв, адже гетьман тодi ще не мав думки вiдлучати Україну вiд Польщi. Вiн перестав зважати на запорозьких порадникiв i, повернувши полки вiд Замостя на Київ, ще з походу дозволив козакам розходитися по домiвках.
У Києвi Хмельницького зустрiчали дуже урочисто. Верхи на конi вiн пiд'їхав до Золотої Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як визволителя України вiд польського ярма, а православної вiри - вiд утискiв католицтва; i серед радiсних вигукiв киян доїхав до собору святої Софiї, на папертi якого його вiтав митрополит Київський i патрiарх Iєрусалимський Паїсiй. I, справдi, було за що прославляти Богдана Хмельницького: з незначною силою у 8000 запорожцiв спромiгся вiн зробити те, про що мрiяли й чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, - збудив український народ до нацiональної свiдомостi, розбурхав його, визволив iз довговiчної польської неволi. Вся Україна вiд Карпатських гiр до верхiв'їв. Десни, Псла та Ворскли стала вiльною i визнавала владу тiльки гетьмана Хмельницького.
Завершивши своє дiло - визволення України, запорожцi з Києва подалися на Сiч у свої улюбленi степи та до батька Великого Лугу. З Богданом лишилися тiльки тi з них, хто став старшиною в нових полках українських козакiв.



** ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКОЇ РУЇНИ (1648-1680 роки) **

ДОБА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Спокiйне гетьманування Богдана тривало недовго. Мало вiдпочивали на Сiчi й запорожцi. Польський король Ян Казимир нiчого не зробив iз того, що пообiцяв Хмельницькому, й на початку лiта року 1649-го вже збирав вiйсько, щоб рушити на Україну гамувати козаччину. Довiдавшись про цi замiри, й Богдан так само заходився скликати козакiв, запросив i запорожцiв iз Сiчi й домовився про допомогу свого спiльника - кримського хана. Король не змiг зiбрати багато вiйська, i Хмельницький оточив його половину в Збаражi, а другу, що була пiд проводом самого короля, у серпнi 1649 року, з'єднавшись iз татарами, вщент розбив бiля мiста Зборова. Козаки мало не взяли в бранцi самого Яна Казимира, але гетьман зупинив їх, бо все-таки мав короля за свого державця. Вiн звелiв козакам, що вже мали полонити його, припинити бiй i залишити польський табiр.
Та легкодухiсть Хмельницького дуже обурила запорожцiв... I, справдi, не минуло й кiлькох днiв, як Богдановi довелося розкаюватись у своєму вчинковi, а через рiк його примирливiсть мусила оплакувати гiркими сльозами вся Україна. Король тим часом пiдкупив хана золотом, i той змусив гетьмана погодитися з нiкчемними умовами полякiв: зректися визволених уже земель Галичини, Волинi, Подiлля й Бiлої Русi; пустити на Україну польських панiв та ще й повернути їм усi їхнi маєтки й змусити поспiльство знову коритися панам i працювати на них.
Такого вiдступу запорожцi не могли подарувати Хмельницькому, й пiсля рiзких нарiкань зовсiм залишили його й пiшли на Запорожжя. Розбрат був такий великий, що року 1650-го сiчова голота, або "чернь", обрала, було, замiсть Богдана iншого гетьмана - козака Гудовського, та тiльки iм'я Хмельницького, переможця над поляками, ще багато важило серед запорожцiв, i незабаром прихильники Богдана, взявши на Сiчi гору, схопили Гудовського й вiддали гетьмановi до рук.
Десь згодом, восени вже 1650 року, коли Хмельницький покликав запорожцiв iти з його сином Тимошем походом на Молдову за те, що господар молдавський Лупул не хотiв вiддати за нього замiж своєї дочки, сiчовi козаки, хоч i не всiм вiйськом, а все-таки чималою кiлькiстю, пристали до Тимоша, ходили у Волощину й допомогли Хмельниченковi взяти Ясси й примусили Лупула дати великий окуп. З початку вiйни молдавський господар сподiвався на помiч з боку Польщi й кiлька разiв звертався за нею до коронного гетьмана Потоцького, та король не дозволив польському вiйську воювати з козаками.
Цей похiд на Молдову український народ вважав верхом козацької слави й оспiвав у своїй думi:

Як iз Низу iз Днiстра тихий вiтер повiває,
Бог святий знає, бог святий i вiдає,
Що Хмельницький думає-гадає.
Тодi ж то не могли знати нi сотники,
нi полковники,
Нi джури козацькiї,
Нi мужi громадськiї,
Що наш пан гетьман Хмельницький,
Батько Зинов-Богдан Чигиринський,
У городi Чигиринi задумав вже й загадав:
Дванадцять пар пушок вперед себе одiслав,
А ще сам з города Чигирина вирушав;
За ним козаки йдуть,
Яко ярая пчола, гудуть;
Котрий козак не має в себе шаблi булатної,
Пищалi семип'ядної,
Той козак кий на плечi забирає,
За гетьманом Хмельницьким ув охотне вiйсько
поспiшає.
Отодi ж то, як до рiчки до Днiстра
прибував,
На три частi козакiв переправляв,
А ще до города Сороки прибував,
Пiд городом Сорокою шанцi копав,
У шанцях куренем стояв;
А це од своїх рук листи писав,
До Василя Молдавського посилав,
А в листах приписував:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Що тепер будеш думати й гадати:
Чи будеш зо мною биться?
Чи мириться?
Чи городи свої Волоськi уступати?
Чи червiнцями полумиски сповняти?
Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?"
Тодi Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Листи читає,
Назад одсилає,
А в листах приписує:
"Пане-гетьмане Хмельницький,
Батьку Зинов-Богдане Чигиринський!
Не буду я з тобою нi битися,
Нi миритися,
Нi городiв тобi своїх волоських уступати,
Нi червiнцями полумискiв сповняти;
Не лучче б тобi покоритися меншому,
Нiж менi тобi, старшому?"
От тодi ж то Хмельницький, як тi слова зачував,
Так вiн сам на доброго коня сiдав,
Коло города Сороки поїжджав,
На гору Сороку поглядав
I ще стиха словами промовляв:
"Ей, городе, городе Сороко!
Що ти моїм козакам-дiтям не заполоха, -
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великi скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому таляру на мiсяць
жалування давати".
От тодi-то Хмельницький, як похваливсь,
Так гаразд - добре й учинив:
Город Сороку у недiлю рано
знадобiддя взяв,
На ринку обiд пообiдав,
К полуднiй годинi до города Сичави припав,
Город Сичаву огнем запалив
I мечем сплюндрував.
От тодi-то iншi сiчавцi гетьмана Хмельницького у вiчi не видали,
Усi до города Ясси повтiкали,
До Василя Молдавського стиха словами промовляли:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю наш Волоський!
Чи будеш за нас одностайно стояти?
Будем тобi податi давати;
Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,
Будем iншому пану кров'ю вже голдовати".
От тодi-то Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Пару коней у коляску закладав,
До города Хотинi од'їжджав,
У Хвилецького капiтана стацiєю стояв,
Тодi ж то од своїх рук листи писав,
До Iвана Потоцького, короля польського, посилав:
"Ей, Iване Потоцький,
Королю польський!
Ти ж бо то на славнiй Українi п'єш-гуляєш,
А об моїй ти пригодi нiчого не знаєш;
Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,
Всю мою землю Волоську обрушив,
Все моє поле коп'єм iзорав,
Усiм моїм волохам, як галкам,
З плiч голови познiмав,
Де були в полi стежки-дорожки,
Волоськими головками повимощував,
Де були в полi широкiї долини,
Волоською кров'ю повиповнював".
От тодi-то Iван Потоцький,
Король польський,
Листи читає,
Назад одсилає,
А в листах приписує:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Коли ж ти хотiв на своїй Українi
проживати,
Було б тобi Хмельницького у вiчнi часи
не займати,
Бо дався менi гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати.
У першiй вiйнi
На Жовтiй Водi.
П'ятнадцять тисяч моїх лицарiв стрiчав -
Не великий їм одвiт давав:
Всiм, як галкам, з плiч голiвки поздiймав;
Трьох синiв моїх живцем узяв,
Турському султану в подарунок одiслав;
Мене, Йвана Потоцького,
Коронного польського,
Три днi на приковi край пушки держав,
Анi пить менi, нi їсти не дав.
То дався менi гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати,
Буду його по вiк вiчний пам'ятати!"
То Василiй Молдавський до Ясс прибуває,
Словами промовляє:
"Ой ви, Ясси мої, Ясси!
Були єсте барзо краснi,
Да вже не будете такi,
Як прийдуть козаки!" ,
То пан Хмельницький добре учинив:
Польщу засмутив,
Волощину побiдив.
Гетьманщину звеселив.
В той час була честь, слава,
Вiйськовая справа!
Сама себе на смiх не давала!
Ворогiв пiд ноги топтала.

Пiсля Зборiвської згоди та молдавського походу Хмельницький бiльшiсть вiйська розпустив, бо за умовою з поляками козакiв мало бути лише 40.000. Проте вiдразу ж пiсля примирення виявилося, що нiякої згоди мiж українцями й поляками нема, бо шляхта, ввiйшовши в Галичину й на Подiлля, вчинила нелюдську розправу над повстанцями. Те саме вона хотiла зробити й на Брацлавщинi (Побужжя), та полковники Вiйська Запорозького Нечай i Богун, якi очолювали Винницький i Брацлавський полки козакiв, одмовилися коритися Зборiвськiй згодi, незважаючи навiть на гетьманськi накази, й зi зброєю не пускали польських панiв у їхнi маєтки.
Через уперту оборону ними народних прав року 1651-го виникла нова вiйна. Поляки з чималим вiйськом несподiвано напали на Нечая, коли вiн необачно справляв масни-цю в мiстi Красному на Брацлавщинi, i хоч як завзято козаки вiдбивалися, та все-таки поляки перемогли їх, i навiть сам полковник наклав там головою. Про цього оборонця волi простого люду збереглося багато кобзарських дум, з яких тут подано уривки:
Ой, у Краснiм на ставочку туман осiдає,
Чатували козаченьки у зеленiм гаї.
Ой, поставив козак Нечай та сторожу в мiстi,
А сам пiшов до кумасi звiнок риби з'їсти,
Та вiн засiв коло столу, здрiбна промовляє
Та з кумою, iз любою, мед-вино кружляє.
Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,
Кличе козак молоденький: "Утiкай, Нечаю!"
"Як я маю, козак Нечай, звiдси утiкати,
Свою славу козацькую пiд ноги топтати?!"
Подивився козак Нечай в кватирку очима,
А вже ляшкiв сорок тисяч стоїть за плечима.
Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:
"Сiдлай, джуро, сiдлай, малий, коня вороного!
Сiдлай менi вороного, собi буланого, -
Геть вирiжем ворожих ляхiв - геть що до одного!"
Ой, не встигнув козак Нечай на коника спасти,
Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.
Повернувся козак Нечай на лiвеє плече,
А вже з ляшкiв, вражих синiв, кров рiчками тече.
Повернувся козак Нечай на правую руку -
Не вискочить Нечаiв кiнь iз людського трупу.
Недоскочив козак Нечай дубового тинку -
Покотилась Нечаева голова по ринку.
Зiбралися козаченьки в високi палати,
Стали думать та гадати, де Нечая поховати;
Ой, сховаймо ж головоньку, а де церква Варвара,
Ой, щоб розiйшлась по свiту Нечаєва слава!
Позбувшись Нечая, поляки негайно напали й на iншого свого ворога Богуна, який засiв у Винницi. Тiльки їм не пощастило. Козаки дали там добру вiдсiч i хитрощами потопили багато польського вiйська в Бузi. Почувши про напад шляхти на своїх полковникiв, Хмельницький знову почав скликати козакiв i звернувся за пiдмогою до Вiйська Запорозького, та тiльки запорожцi неприхильне поставилися до нього за те, що вiн обстоював лише козакiв, а простий же люд забував. Обмiркувавши це на радi, Вiйсько Запорозьке вiдмовило йому в допомозi. Тодi Богдан через турецького султана попросив допомоги в хана. Iз султанського наказу татарська орда вирушила з Криму, але наступала мляво й неохоче. Коли ж у червнi, зблизившись iз поляками пiд Берестечком, хан побачив, що в короля велика сила - бiльш як на 30 000, то вiн розгнiвався на Хмельницького, що той не застерiг його про кiлькiсть польського вiйська й, повернувши з ордою назад, почав тiкати на пiвдень: коли ж гетьман, наздогнавши хана, став умовляти його зупинитися й стати до бою, той розлютився, захопив Богдана в полон i повiз iз собою.
Залишившись без гетьмана i спiльникiв, козацьке вiйсько, кiлькiстю до 80 000, не могло стримати натиск полякiв i пiсля кiлькох днiв змагань пiд керуванням Богуна вiдступило потайки вночi за рiчку Пляшеву й пiшло на Україну, кинувши весь свiй табiр i багато неозброєного люду.
Без участi Вiйська Запорозького року 1651-го виникла й Бiлоцеркiвська згода гетьмана з поляками: року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожцi з кошовим отаманом Лутаєм саме переносили Сiч iз Микитиного Рогу на устя Чортомлика. Чому стався цей перехiд, невiдомо, а тiльки козаки обрали собi мiсце на березi Чор-томлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара Сiч за часiв Жигмонта III, i весь 1652 рiк працювали над будуванням тут куренiв, церкви й окопiв.
Тiльки аж року 1652-го пiсля того, як Хмельницький листом сповiстив Кiш про нелюдськi вчинки на Українi нового привiдця польського вiйська Чарнецького, що випалював села й вирiзував до ноги людей, i про те, що король наступає не лише з поляками, а ще й веде за собою спiльникiв - угорцiв та волохiв, - i погрожує геть викорiнити український народ i козацтво, тодi запорожцi вийшли всiм вiйськом i стали допомагати знову Хмельницькому.
Вигнавши з України Чарнецького, сiчовики разом iз гетьманськими силами ходили на Подiлля пiд Жванець проти полякiв, що билися пiд проводом свого короля. Наприкiнцi року 1653-го Хмельницький iз козаками опинився в дуже скрутному становищi, бо кримський хан знову, i вже назавжди, вiдсахнувся од спiлки з Богданом. Причини для цього були простi: татари вже кiлька вiкiв жили торгiвлею українськими невольниками; перебуваючи в спiлцi з Україною, Крим позбувся великих прибуткiв на людському ринку, бо хановi не годилося забирати в неволю своїх спiльникiв.
Виходило, що єднання з Україною татарам не на користь - i от, порвавши ту спiлку пiд Жванцем, вони, замiсть того, щоб воювати проти полякiв, кинулися на Україну й почали хапати людей у неволю. Хмельницькому не лишалося нiчого, як кинути Подiлля й обороняти українськi землi вiд татарського нападу. Запорожцi в цiй вiйнi з татарами брали дiяльну участь. Вони пригадали тут свою давню славу й завзято громили ворожi загони, вiдбиваючи й визволяючи ув'язнених землякiв.


СТАВЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ ДО МОСКВИ

Повиганявши татар з України, Хмельницький подякував запорожцям за помiч i, проводжаючи їх на Сiч, надiслав до Коша листа, сповiщаючи товариство, що через зраду кримського хана вiн задумав перейти пiд протекцiю московського царя. Разом iз тим вiн просив Вiйсько Запорозьке дати йому в цiй справi добру пораду.
У вiдповiдь на того листа запорожцi написали, що протекцiя Москви - рiч непогана, та тiльки, складаючи пакти (умови) з царем, гетьмановi треба бути дуже обережним, щоб часом вiд того не вийшло чогось лихого для неньки-України та не зашкодило правам та вольностям козацьким.
8 сiчня року 1654-го пiсля вiйськової ради, що вiдбулася в Переяславi, Україна перейшла пiд руку московського царя Олексiя Михайловича й прилучилася до Росiї як автономна країна iз своїм власним вiйськом у 60000 козакiв.


ПОМСТА КРИМСЬКОГО ХАНА

Пiсля з'єднання України з Московським царством, яке вже почало називатися Росiйським i стало далеко могутнiшим, нiж до того, ця змiна дуже стурбувала як Польщу, так i Крим i навiть турецького султана. Всi троє склали помiж себе спiлку й, зiбравши вiйська, рушили вiдплатити Хмельницькому за зраду. Спалахнула тяжка довголiтня боротьба не змiцнiлої ще української держави з вiковiчними ворогами: поляками, татарами й турками.
Наприкiнцi 1654 й на початку 1655 рокiв Україну плюндрували великi татарськi орди. Безлiч сiл, мiстечок i мiст були спаленi, а татари забрали в неволю бiльш як 200 000 українцiв. Поляки, допомагаючи ордi, й собi захоплювали неозброєних людей та мiняли їх на шаблi, сагайдаки й стрiли.
Весь той час Вiйсько Запорозьке перебувало на боцi Хмельницького, б'ючись iз поляками та винищуючи татар, але сили були нерiвнi, й тяжко доводилося Українi й Запорожжю, й гинули в тiй боротьбi один по одному славнi лицарi за визволення рiдного краю. Тодi ж наклав головою й оспiваний у народних думах Морозенко, та чимало й товариства полягло в тих боях.

Ой, Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна, як те горде вiйсько,
Заплакала Морозиха, iдучи на мiсто.
"Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю не бийся,
Iди з нами, козаками, меду-вина напийся!"
"Ой, щось менi, миле браття, мед-вино не п'ється -
Ой, десь мiй син, Морозенко, з ворогами б'ється!"
"Нехай б'ється-рубається, вiн у тому кохається".
Iз-за гори, з-за крутої горде вiйсько виступає,
Посамперед Морозенко сивим конем виграває.
А в нашого Морозенка червоная стрiчка:
Де поїде Морозенко - кривавая рiчка.
Ой, виїхав Морозенко за Келебердою,
Ой, зустрiвся Морозенко з вражою ордою.
Ой, б'ється вiн три днi, три днi - три години,
Ой, лежить трупу, лежить орди на чотири милi.
Ой, став же Морозенко та в полi гуляти,
Стали його турки й ляхи обступати.
Морозенко, козаченько, як мак, розпускався,
Морозенко, козаченько, в неволю попався.
Ой, чия то корогвиця на ратищi в'ється?
Ой, того то Морозенка, що з ордою б'ється.
Ой, чия то корогвиця, що ратище iзломила?
Ой, того то Морозенка, що орда зловила!
Ой, повели Морозенка на Савур-могилу:
"Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкраїну!"
Посадили Морозенка на тесовiм стiльцi,
Зняли, зняли з Морозенка з чересiв червiнцi,
Посадили Морозенка на жовтiм пiсочку,
Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку.
Посадили Морозенка на бiле ряденце
Да виймали з Морозенка кривавеє серце.


НОВI МОРСЬКI ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦIВ

Одразу ж пiсля татарської зради пiд Жванцем козаки поновили свої морськi походи на бусурманськi землi. По веснi року 1654-го вони вийшли в Чорне море, пограбували береги Криму та поруйнували околицi Килiї й Iзмаїла. Року 1655-го пошарпали турецькi мiста од Дунаю до Вар-ни, сплюндрували Єреклi та Бальчик i, надумавши зробити те саме iз Стамбулом, вийшли, було, на берег за чотири милi вiд Царгорода, але там запорожцiв оточило велике турецьке вiйсько, так що вони мусили зброєю пробиватися до моря, i при тому тридцять душ запорожцiв дiсталося ворогам у бранцi, яких люто замордували турки перед очима султана.
За великi послуги Вiйська Запорозького на користь України пiд час її визволення з-пiд польської кормиги та в боротьбi з татарськими ордами впродовж 1653 - 1655 рокiв Богдан Хмельницький 15 сiчня 1656 року видав унiверсал, яким ствердив їхнє право на землi, наданi запорожцям ще королем Стефаном Баторiєм, i так зазначив межi тих земель:
"А тепер так само володiти їм стародавнiм городом запорозьким Самарою з перевозом iз грунтами вгору Днiпра до рiчки Орелi, а вниз аж до ногайських та кримських степiв, а через Днiпро та Днiпровi й Буговi лимани, як споконвiку було, - по Очакiвськi улуси та вгору рiчки Бугу аж по Синюху; вiд самарських же земель через степи аж до Дону-рiчки, де ще до козацького гетьмана Ланцкоронського запорожцi зимiвниками сидiли, - i все те, щоб непорушне повiк-вiкiв при козаках запорозьких зоставалося".
Цей унiверсал Вiйсько Запорозьке пильно переховувало у вiвтарi сiчової церкви, в шухлядцi пiд святим престолом, та все-таки вiн загинув, мабуть, пiд час руйнування Чортомлицької Сiчi росiйським вiйськом року 1709-го або ж його перевезли до якогось московського архiву, бо в другiй половинi XVIII сторiччя Вiйсько Запорозьке не мало вже самого унiверсалу, а лише список (копiю) з нього.
Млява помiч проти Польщi з боку росiйського уряду змусила Хмельницького шукати iнших спiльникiв у змаганнi з королем, i вiн року 1656-го склав згоду зi Швецiєю i разом зi шведами воював проти полякiв, доходячи зi своїм вiйськом аж за Львiв до Гродека, зрештою розхитавши тими походами колись могутню Рiч Посполиту.


СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Серед невтомної дев'ятирiчної боротьби за визволення й незалежнiсть України Хмельницький занедужав i 27 червня 1657 року помер. Його син Тимко був убитий ще ранiше, пiд час походу на Молдову; найуславленiшi його полковники, борцi за рiдний край, теж уже пiшли на той свiт. Козацька старшина не знаходила помiж себе нiкого, хто б мiг мати великий вплив на все козацтво, й, шануючи пам'ять свого видатного гетьмана-визволителя, обрала на його мiсце сина Юрася Хмельницького, недолiтнього хлопця, дуже слабого розуму, й тим кинула Україну в тяжкi розрухи, бо Юрась не змiг узяти владу до своїх рук.
Про смерть Богдана Хмельницького та обрання на гетьманство його сина так розповiдає народна дума:

Зажурилася Хмельницького сiдая голова,
Що при йому нi сотникiв, нi полковникiв нема:
Час приходить умирати,
Нiкому поради дати.
Покликає вiн на Iвана Виговського,
Писаря вiйськового:
"Iване Виговський,
Писарю вiйськовий,
Скорiше бiжи
Да листи пиши,
Щоб сотники, полковники до мене прибували,
Хоч малу пораду давали!"
То Iван Виговський,
Писар вiйськовий,
Листи писав,
До всiх розсилав.
То сотники, полковники, як їх прочитали,
Усе покидали, до гетьмана Хмельницького скорiш прибували.
То гетьман добре їх приймає,
Словами промовляє:
"Панове молодцi! Добре ви дбайте,
Собi гетьмана наставляйте,
Бо я стар, хворiю,
Бiльше гетьманом не здолiю!..
Коли хочете, панове, Антона Волочая Київського,
Або Грицька Костиря Миргородського,
Або Хвилона Чичая Кропивнянського,
Або Мартина Пушкаря Полтавського".
Та козаки теє зачували, смутно себе мали,
Тяжко вздихали, словами промовляли:
"Не треба нам Антона Волочая Київського,
Нi Грицька Костиря Миргородського,
Нi Хвилона Чичая Кропивнянського,
Нi Мартина Пушкаря Полтавського, -
А хочем ми сина твого Юрася молодого,
Козака лейстрового!"
"Вiн, панове молодцi, молодий розум має,
Звичаїв козацьких не знає!"
"Будем ми старих людей бiля його держати,
Будуть вони його научати, будем його добре поважати,
Тебе, гетьмане, батька нашого, споминати!"
То Хмельницький теє зачував, велику радiсть собi мав,
Сiдою головою поклiн оддавав, сльози проливав.
Скоро пiсля того ще й гiрше Хмельницький знемагав,
Опрощення зо всiма приймав,
Милосердному богу душу оддав.
То не чорнi хмари ясне сонце заступили,
Не буйнi вiтри в темнiм лузi бушували,
Як козаки Хмельницького ховали,
Батька свого оплакали...
А молодий Юрась пiд Бiлою Церквою гуляє,
Об смертi отцевськiй не знає;
Скоро лейтарi до нього прибували,
Листи подавали.
То Хмельниченко листи як прочитав,
Свiта божого не взвидав!
То небагато Виговський гетьманував,
Пiвтора роки булаву держав.
Скоро сотники, полковники прибували,
Юрася Хмельницького гетьманом поставляли:
"Дай боже! - козаки промовляли: -
За гетьмана молодого
Жити, як за старого,
Хлiба-солi його вживати,
Города турецькiї плюндрувати,
Слави лицарства козацькому вiйську доставати!

Пiсля смертi Хмельницького Україна лишилася в непевному становищi. Юридично, за Переяславською умовою, стала автономною частиною росiйської держави; фактично ж Росiя мала силу оборонити вiд ворогiв тiльки близьке до себе Лiвобережжя, - далеке ж од своїх меж Правобережжя лишала без оборони. Внаслiдок того було те, що полковники Захiдної України, не маючи змоги дати вiдсiч полякам i татарам власною зброєю, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть росiйськi iсторики, "шатанiєм" мiж Москвою, Польщею й Туреччиною, а тяжким наслiдком незмiцнiлостi України й кволостi тодiшнього росiйського царства.


ОБРАННЯ ГЕТЬМАНОМ ВИГОВСЬКОГО ТА ВОРОГУВАННЯ 3 НИМ ЗАПОРОЖЦIВ

Незабаром пiсля смертi Богдана Хмельницького полковники українських козацьких полкiв й iнша козацька старшина, змiркувавши, що "до булави треба голови" (Юрась же Хмельниченко її не мав), то скликали в Чигиринi 26 серпня 1657 року раду з представникiв од усiх полкiв i поставили гетьманом колишнього вiйськового писаря Iвана Виговського, що, як i вся старшина, мав несхитну думку не тiльки обстоювати, а навiть поширювати автономiю України, доводячи її до цiлковитої незалежностi вiд сусiдiв.
Обрання гетьмана не в Сiчi, як завжди бувало, а на Українi, й навiть без участi Вiйська Запорозького, дуже не сподобалося на Запорожжi, й кошовий отаман Гомон листом до Виговського вiд Вiйська Запорозького осудив такий порядок, хоч i додав, що задля спокою рiдного краю Запорозьке Вiйсько не буде домагатися скасування цiєї ухвали. Образило таке обрання й просте козацтво, що, як i запорожцiв, не покликали на раду.
У тi часи на Українi виникла ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до своєї старшини. Вона постала з того, що старшина забирала собi у власнiсть грунти, рiчки, млини й таке iнше, прагнучи разом iз тим пiдгорнути пiд себе селянство так само, як робили це десять лiт до того польськi пани. Через те Виговський, якого обрала гетьманом сама старшина, став одразу нелюбий усьому українському народовi.
Пiд осiнь року 1657-го на Україну прийшло росiйське вiйсько й розташувалося в Києвi та в рiзних мiстах Лiвобережжя. Це викликало обурення у Виговського й усiєї козацької старшини, тим бiльше, що тодi нiхто не нападав на Україну. Маючи надiю згодою з Польщею забезпечити Українi ширшу автономiю, Виговський розпочав iз приводу цього зносини з польським урядом. Але проти таких заходiв гетьмана постало Запорозьке Вiйсько, бо, пам'ятаючи польськi кривди й зраду, воно не хотiло й чути нi про якi умови з Польщею. До запорожцiв прилучився й полтавський полковник Пушкар i, написавши на Виговського донос царевi, сам зi своїм полком та запорожцями виступив проти гетьмана.
Щоб змiцнити своє становище, Виговський на початку лютого 1658 року в присутностi царського посланця скликав у Переяславi раду вже з участю усiх козакiв та простого люду, опрiч Полтавського полку й запорожцiв, що ставилися до нього вороже. На тiй радi його знову-таки обрали гетьманом, та тiльки за те, щоб дiстати царське затвердження, вiн змушений був згодитись поставити в деяких укра