Перше, що кинеться в очi, як глянеш на Україну в часи Хмельницького i на Україну цього часу, ось що: тодi була козаччина, тепер нема. Вченi люди, що пишуть iсторiю, чужi, а то й нашi, завсiгда кажуть: така змiна i мусила бути; козаччина — дiло не пригідне для життя чоловiчого; козаччина появилась у гiркi часи життя люду руського, тодi, як його неволив татарин та лях; козаччина своє одслужила: вона обороняла землю українську од чужих, поки могла, поки на пiвночi не вкрiпилась велика братня держава, Московське царство, потiм прилучилась до нього, — передала в руки його свою воєнну працю i мусила одступити туди, де була ще потрiбна, на далекий край руського царства, на Кубань, щоб там битись з невiрами. На Українi ж мусили завестись iншi порядки, стрiй держави для життя мирного: промислового, ремiсничого, наукового, умiлостi. Далi кажуть вченi люди, що нiбито проти московської держави i її порядкiв на Українi впирались хiба якi завзятi вояки, що не хотiли знати нiчого, окрiм «лицарства», та змiнники, котрих збивали вороги народу руського, та люди, звиклi до несупокою та до «шатости», як колись казали.

Розказуючи, яке то гарне життя завела по низовим Днiпровим степам цариця Катерина, що пороздавала землi панам та чужим, нiмцям-колонiстам, московський професор Соловйов каже, що коли запорожцi прохали, щоб їх землi зоставлено було за ними, то це б то значило, щоб краї цi, «Новая Россiя повернулась в пустыню». (Учебная книга русской истории, Сергия Соловьева, ст. 347.)

Звiсно, виходить, що цариця мусила вiйськом знищити Запорожжя! Такi погляди виучують нашi дiти по школах та гiмназiях i держать їх в головах своїх, не думаючи довiдатись, чи правда воно чи нi, чи справдi козаки, мов божевiльнi, тiльки й думали, щоб завести круг себе пустелю, а що усе добре позаводили круг нас царi, котрi мусили викорiнити тих божевiльних розбишак, та й що ми справдi живемо не знать в якiм добрi!

Ось, примiром, д. де Пуле, чоловiк бувалий i в Московщинi, i в Литвi, i в нас на Українi, де вiн був чи й є iнспектором воєнної гiмназiї в Полтавi, чоловiк, котрий не раз писав, що не може того бути, щоб на всiй великiй обширi царства руського були однаковi порядки, та ще й порядки московських чиновиикiв. А як торкнувсь цей д. де Пуле нашої України i написав статтю про Горленкiв та Ломиковських, ворогiв царя Петра i прихильникiв Мазепи, то й забув, що вiн же сам писав про московськi порядки. (Малороссийские эмигранты при Петре Великом. «Вестник Европы», 1872 р.) Ось що говориться в кiнцi статтi д. де Пуле, ось що прочитали тi тисячi письменних людей, що купують i читають на Українi «Вестник Европы»:

«Старая казацкая воля, старая казацкая слава, что по всему степу дыбом стала», выражаясь словами народного эпоса, могли существовать тогда лишь, когда было для них питание — войны с неверными, турками и татарами, защита и спасение русского юга от поглощения его Польшей. Но затем, когда удалось отстоять свою самостоятельность, когда стала мельчать борьба с неверными, казацкая слава, естественно, должна была становиться анахронизмом, переходить в область эпоса и только в нем быть окруженною поэтическим ореолом, в действительности же обращаясь или долженствуя обратиться в разбой, как обратилась она везде на русских окраинах, где казачество стояло живою стеною, защищавшею Русь от азиатских кочевников.

В Малороссии, где задачи казачества были шире и роль несравненно значительнее, чем на Дону, Волге и Урале, в начале прошлого века, и при Петре Великом, от прежней славной деятельности, от старой казацкой воли оставалась устарелая, на военный лад построенная община, в которой аристократия, «старшина», высшее военное сословие, резко отделяется от народа и, любя «волю» для себя, не признает ее необходимой для простого народа, которого начинает давить и порабощать задолго до введения крепостного права. Кроме русской народности и православия, в малороссийской военной общине не выработалось ничего оригинального, своего: все зачатки гражданской жизни, все формы ее были в ней польские. Самостоятельное существование было немыслимо: приходилось быть или Польшей, или Москвой. Но Польшей не захотели быть еще отцы и деды современников Мазепы и Горленко. Перейти к Польше значило повторять зады, отказаться от славного прошлого, ибо Польша, забрав себе почти 2/3 русских земель, не перестала быть Польшей, не сделалася западной Россией, как некогда сделалась ею Литва; что же оставалось делать? Правда, дело сделано, и давно, еще Хмельницким; но Москва, московские порядки, московский деспотизм, московская грубость... Несомненно, еще до Мазепы и Горленко с товарищами, многие из малороссиян, без всякой мысли об измене, не раз и серьезно думали и передумывали об этом, вздыхали и поминали прошлое... Но вот появился гениальный человек и прошел по всей Малороссии левого берега Днепра, прошел своею особою, с другами «москалями». Только старые, отпетые люди, вроде Мазеп, Горленок и Ломиковских, не могли в нем видеть нового русского человека, каких не давала прежняя Москва, но с какими легко можно было ужиться и малорусам, вкусившим, в высших своих слоях, через посредство Польши, европейскую гражданственность; вместо Москвы создавалась новая Россия, вместо москалей появлялся новый народ, русский, чуждый местной и этнографической узости».

Себто так виходить, що цар Петро був не москаль тiльки, а такий новий русин, що вбрав в себе усе, що було доброго в українського i московського чоловiка, а тi порядки, якi позаводились на Українi пiсля нього, були новi європейськi порядки, тобто воля не для самих тiльки панiв, як в Польщi, не для козакiв тiльки, як в нашiй старiй Гетьманщинi, а для усiх людей: воля робити, думати, вчитись, говорити, правитись народовi, як сам хоче, ось як в Швейцарiї та тiй Голландiї, де вчивсь Петро кораблi строїти; або хоть така, як була вже й тодi в Англiї, де вже не сам король правив землею, а з виборними хоть од панiв та купцiв i мiщан; або хоть не така воля, так хоть рiвнiсть, хоть льгота, коли не увiльнення од крiпацтва, як то було вже й за часи Петра по Захiднiй Європi, i як то незабаром сталось в нiй скрiзь за часи великого повстання французiв. А до волi та рiвностi прибавим науку, освiту: за часи Петра вже жили Ньютон, Вольтер, Лессiнг i т. д., що увiльняли розум людський од путiв попiвських.

Так ось на яке добро пощастилось нашим прадiдам перемiнити старовину козацьку українську!

Шевченко узивав ту козацьку старовину «срамотньою годиною», казав, що вiн би оддав половину свого вiку молодого, тiльки щоб забути тяжкi дiла батькiв наших. Так то не жаль українським народолюбцям старовини своєї!

Чому б i не так! Розумнi українцi давно вже перестали плакати за старою козаччиною з її гетьманщиною. На Українi якось не звикли дуже захвалювати усе своє, старосвiтське, через те, що як недавно було тут щось подiбне до власного царства та панства, то нiкому було привчити українцiв пишатись своєю славою. Одну недовгу хвилину, як було тiльки знов почали пiзнавати освiченi українцi свою старовину, у 30—40 роки цього столiття, горстка людей покричала про славу козацької України, але зараз же сама знайшла в нiй плями, i тепер, коли хто хоче пiзнати тi плями, пiзнає їх найскорше з вчених праць українцiв: з звiсних усiм праць Костомарова, з коротких, але цiнних Лазаревського «Про крестян та панiв на Українi. (Малороссийские посполитые крестьяне)». — «Записки Чернигов. Статистич. Комитета» т. 1. та й «Очерки малор. фамилий». — «Русский Архив», 1875 р.), Антоновича («Последние годы казачества на правом берегу Днепра»). Та й самий Шевченко, котрий попереду виспiвував про «бунчуки й булави» гетьманськi, скоро приглянувсь до гетьманщини, побачив, що там давили простого чоловiка i торгували Україною, запродуючи її то москалевi, то королевi, крикнув:

Варшавське смiття вашi пани,
Ясновельможнiї гетьмани,
Раби, пiдножки, грязь Москви!
Чого ж ви чванитеся, ви,
Сини сердешної Украйни?

Упять кажемо: чому б не так! Чому не промiняти мирну пряцю над ремеством або наукою на гарцювання по степах, щоб «скородити татарськi ребра!» Тiльки огляньмося: чи багато вспiли ми в сiй мирнiй працi, чи сповнилась хоть половина навiть того, «за що ми билися з ляхами, за що скородили списами татарськi ребра», — бо хоть деякi iз наших батькiв, як деякi з усяких народiв в свiй час, любили вiйну для вiйни, били «невiру» за те, що вiн «невiра», та не всi ж тiльки затим i гарцювали по степам, щоб битись та гарцювати. I гарцювати нашi батьки були примушенi для того, щоб одiгнати од свого краю гарцювання татарське та турецьке, що iменно не давало рости на Українi мирнiй працi над хазяйєтвом та письменством. I не глядючи на се козацьке гарцювання, — вiдкiля ж i сама Московщина за батька й дiда царя Петра та й за його самого брала i вчителiв i духовних, як не з нашої України! Це кажуть i вченi московськi, тiльки якось не вмiють держати в головах своїх одної думки. Вони навiть хваляться й тим, як де вiйсько царське погарцює, — от хоть би по усяких Пруссiях та Швейцарiях, куди царi пiсля Петра посилали й наших козакiв та некрут, не знать для чого, тiльки не для того, щоб боронити нашу землю.

Погляньмо ж на те, яке життя справдi настало на Українi пiсля того, як скасовано козаччину, на те, що ми дiстали замiсть неї, — i як вийде, що Україна не зовсiм згаяла останнi двiстi рокiв, то чи справдi через те, що в нiй скасовано старi питомi порядки, а заведено новi, московськi та петербурзькi. Ми вже не будемо питати про те, чому так, коли вже козаччина перешкоджала вже рокiв двiстi мирному життю нашої землi i руської держави, то чому скасовано тiльки українську козаччину, а зоставлено Донщину? Хiба степи Донськi не так же потрiбнi для «миру i освiти», як днiпровi i днiстровi? Одповiсти буде легко; Дон бiльш свiй Московському царству, вiрнiший йому, хоть i Доновi врiзано волi, бо й вiн колись бунтувавсь! Ну, та це ми залишимо! Ми зовсiм не заздримо «тихому Донові», — хай живе, як йому любо, хай задержить зерно волi, як ще зосталось в нього, до других, лiпших часiв, поки воно зiйде буйним деревом. Тодi вiн непремiнно згада, що колись Дон i Днiпро, як правились самi собою, бiльш знали один про одного, нiж опiсля, як над тим i другим стали верховодити петербурзькi канцелярiї, а не ради козацькi, згадає, що колись спiвали кобзарi українськi «славу вiйську запорозькому i донському, з усiєю черню низовою на многая лiта, до кiнця вiка» («Дума про те, як запорозький отаман Кiшка вибавивсь iз турецької неволi»).

Ми лишимо других, а переглянемо, що ми самi, українцi, виграли за останнi двiсїi рокiв, як пропадали нашi старi «негiднi» порядки, а зводились новi, московськi i петербурзькi, буцiмто європейськi.

Не знайдеш тепер такого європейця, котрий би не думав, що без волi народу, а при однiй царськiй самоволi не може добре жити нiяка земля, що народ не може добре правитись самими чиновниками, котрих згори наставляє самовольний цар. Тепер трудно знайти i таких людей, котрi б не згоджувались з тим, що усi дiла в дуже великiй державi не можуть бути вправленi чиновниками та указами з далеких столиць, не спитавши, що думають люди в тих краях, для котрих пишуться укази; тепер навiть i в руськiм царствi заведено земства та городськi управи, щоб хоть меншi дiла свої робили самi краєвi люди, як самi знають, а не чиновники, що сьогоднi тут, а завтра там.

А коли так, то що ж нам була за користь з того, що i ми перетерпi-ли жорстокiсть Петра I, остервенiлiсть Меншикова i нiмцiв бiронових, дуростi Павла І, солдатське звiрство Аракчеєва, холодну самоволю Миколи I, про котрих українцi не можуть навiть сказати, що це були «свої собаки, котрих ми ж самi вигодували», бо в нас позаду не було нiякого Івана IV. Та й самi цi петербурзькi самовольники i нiвечники натури чоловiчої нiколи не вважали нас, українцiв, за своїх i коли случалось, давили нас з бiльшою злiстю, менш жалiли «безмозглих, упрямих хохлiв», нiж своїх «руських». Хiба помоглось що-небудь i великорусам од того, що терпiли рядом з ними i «браття черкаси», вмерти за котрих обiцялись батьки їх тодi, як Хмельницький прохавсь у пiдданство «царя Восточного»? На що ж було руйнувати тi права краєвi, тi виборнi уряди, якi були колись на Українi, коли тепер усi освiченi люди думають, що без краєвих прав та виборних урядникiв обiйтись не можна? Двiстi рокiв мучення, поки царi доконали старi українськi порядки, пропали, значить, даремне!

А все, що не робилось царським урядом для України пiсля Хмельницького аж до 1775 р., коли зруйновано Сiч, усе те роблено нi для чого, як щоб доконати старi українськi порядки. I скiльки то хитрощiв пiшло на те в московських бояр та петербурзьких чиновникiв, скiльки муки прийняв простий українець, скiльки попогнувся та призвичаївся ябедничати український пан та полупанок, поки це случилось, — для того, щоб потiм признатись, що усi цi «новi» порядки нiкуди не годяться!

Коли в 1654 р. Україна прилучилась до Московського царства, то була мiж українськими козаками, з одного боку, i московськими боярами i царем, з другого боку, ось яка умова:

«Прошение гетмана Богдана Хмельницкого
к Алексею Михайловичу с приложением договорных пунктов.

Божией милостию великий государю царю и великий княже, Алексию Михайловичу, всея Великия и Малыя России самодержче, и многих государств государю и обладателю, твоему царскому величеству.

Мы, Богдан Хмельницкий, гетман войска запорожского, и все войско запорожское, и весь мир християнский российский, до лица земли челом бьет:

Обрадовался вельми спожалованья великого и милости неисчетныя твоего царского величества, которою нам изволил твое царское величество показать, много челом бьем тебе, государю нашему, царскому величеству, и служити прямо и верно во всяких делах и повелениях царских твоему царскому величеству будем повеки, только просим вельми, яко и в грамоте просили есмы, изволь нам, твое царское величество, в том всем пожалованье и милость свою царскую указати, о чем посланники наши от нас твоему царскому величеству будут челом бити.

1) Вначале изволь, твое царское величество, подтвердить права и вольности наши войсковыя, как из веков бывало в войске запорожском, что своими правами суживалися и вольности свои имели, в добрах и в судах чтоб ни воевода, ни боярин, ни стольник в суды войсковые не вступались, но от старших своих чтоб товарищество суждены были: где три человека казаков, тогда два третьего должны судити.

[Под сими статьями помета думного дяка Алмаза Иванова.]

Сей статье указал государь и бояре приговорили: быть так по их челобитью.

2) Войско запорожское в числе 60 тысяч чтоб всегда полно было.

Указал государь и бояре приговорили: быть по их челобитью 60 тысяч человек.

3) Шляхты, которые в России обретаются, и веру, по непорочной заповеди Христовой тебе, великому государю нашему, твоему царскому величеству, чтоб при своих шляхетских волостях пребывали и меж себя старших на уряды судовые обирали, и добра свои и вольности имели, как при королях польских бывало, чтоб и ныне, увидя такое пожалованье твоего царского величества, клонилися под область и под крепкую и высокую руку твоего царского величества со всем миром християнским. Суды земские и градские через тех урядников, которых они сами себе добровольно оберут, исправлены быти имеют как и прежде сего; тако ж шляхта, которые казну свою имели по крепостям на маетностях, тогда и ныне, любо чтоб им поплачено или на маетностях довладети дано.

Сим статьям указал государь и бояре приговорили: быть по их челобитью.

4) В городах урядники из наших людей чтоб были обираны на то достойные, которые должны будут поддаными твоего царского величества, исправляти или удержати, и приход на лежащей в правду в казну твоего царского величества отдавати.

Указал великий государь и бояре приговорили: быть по их челобитью, а быти б урядником, войтом, бурмистром, райцом, лавником, и доходы денежные и хлебные и всякие на государя сбирать им и отдаватъ в государеву казну тем людям, кого для тое сборныя казны государь пришлет, над теми сборщиками смотретъ, чтоб делали правду.

5) На булаву гетманскую, что надано со всеми принадлежностями староство чигиринское, чтоб и ныне для всего ряду прибывало.

Указал государь и бояре приговорили: быть по их челобитью.

6) Сохрани Боже смерти на пана гетмана (понеже всяк человек смертен, без чего не можно быти), чтоб войско запорожское само меж себя гетмана избирали и его царскому величеству извещали, чтоб то его царскому величеству не в кручину было, понеже тот давной обычай войсковой.

Государь указал и бояре приговорили: быть по их челобитью.

7) Имений казацких чтоб никто не отнимал: которые землю имеют и все пожитки с тех земель, чтобы при тех имениях добровольно имели; вдов после казаков осталых чтобы и дети такие же вольности имели, как предки и отцы их.

Быть по их челобитью.

8) Писарю войсковому чтоб, по милости его царского величества, одна тысяча золотых для подписков, также и мельницу для прокормления, что великий расход имеет.

Быть по их челобитъю, давать из тамошних доходов.

9) На всякого полковника, чтоб по мельнице было, для того что расход великий имеют, но когда милость будет твоего царского величества, и больше того, чем твое царское величество пожаловать изволишь.

Государь пожаловал по их челобитью.

10) Также на судей войсковых по 300 золотых и по мельнице, а на писаря судейского по 100 золотых.

Государь пожаловал по их челобитью, а про судей допросить, сколько судей.

11) Также ясаулам войсковым и полковым, что на услугах войсковых завсегда обретаются и хлеба пахать не могут, по мельнице б им было, просить твоего царского величества.

Государь пожаловал по их челобитью.

12) На поделку снаряду войскового и пушкарей и на всех людей работных у снаряду, просим твоего царского величества, изволь имети свое царское милостиво призрение, яко о зиме, так и о станах, такожде на обозного по 400 золотых.

Государь пожаловал, велев давать из тамошних доходов.

13) Права, наданыя из веков от княжат и королей как духовным и мирским людям, чтоб ни в чем не нарушены были.

Государь пожаловал, велел быть по тому.

14) Послы, которые из века из чужих земель приходят к войску запорожскому, чтоб пану-гетману и войску запорожскому, которые к добру б были, вольно приняты, чтоб то его царскому величеству в кручину не было, а чтобы имело против его царского величества быти, должны мы его царскому величеству извещати.

Государь указал и бояре приговорили: послов о добрых делах приймати и отпускати, а о каких делах приходили и с чем отпустят, о том писать к государю; а которые послы присланы от кого будут с противным делом государю, и тех задерживатъ и писать об их государю; а без государева указу их не отпускати, а с турским салтаном и с польским королем без государева указу не ссылаться.

15) Как по польским землям дань вдруг отдается, воли бы есмя и мы, чтоб ценою ведомою давать от тех людей, которые твоему царскому величеству належат: а если бы инако быти не могло, тогда ни на единаго воеводу не позволять, о том договариваться разве бы из тутошних людей, обобравши воеводу, человека достойного, имеет те все доходы в правду его царскому величеству отдавать.

Сей статье государь указал и бояре приговорили быть по тому, как выше сего написано, сбирать войтом, и бурмистром, и райцом, и лавником, а отдавать в государеву казну тем людем, кого государь пришлет, и тем людем над сборщиками смотреть, чтобы делали правду.

16) А то для того имеют посланники наши договариваться, что наехав воевода права бы ломати имел и установы какие чинил, и чтоб быти имело с великою досадою, понеже прав иному не могут вскоре навыкнуть и тяготы такие не могут носити: а из тутошних людей когда будут старшие, тогда против прав и установ тутошних будут исправляться.

О правах государев указ и бояр же приговор написан в иных статьях.

17) Прежде сего от королей польских никакого гонения на веру и на вольности наши не было, всегда мы всякого чину свои вольности и для того мы верно и служили; а ныне, за наступления на вольности наши, побуждены его царскому величеству под крепкую и высокую руку податься. Прилежно просити имеют послы наши, чтоб правился его царское величество нам на хартиях писанные с печатьми, вислыми, един на вольности казацкие, а другие — на шляхетские дал, чтоб на вечные времена непоколебимо было, а когда то одержим, мы сами смотр меж себя имети будем, кто казак, тот будет вольность казацкую иметь, а кто пашенной крестьянин, тот будет должность обыклую его царскому величеству отдавать, как и прежде сего; такое и на люди всякие, которые его царскому величеству подданные, на каких правах и вольностях имеют быти.

Государь указал и бояре приговорили: быть по их челобитью.

18) О митрополите помянути имеют, как будут разговаривати, и о том послом нашим изустный наказ дал есмь.

Государь указал и бояре приговорили: митрополиту на маетности его, которыми ныне владеет, дать жалованную грамоту.

19) Такожде просити прилежно послы наши имеют его царского величества, чтоб его царское величество рать свою вскоре прямо к Смоленску послал, не отсрочивая ничего, чтоб неприятель не мог исправиться и с иными совокупиться для того, что войска ныне принуждены, чтоб никакой их лести не верили, если б они имели в чем делать.

Указал государь и бояре приговорили: про поход ратных людей объявить посланником, с которого числа государь сам и бояре, и ратне люди с Москвы пойдут, а к гетману не писатъ.

20) И то надобное дело припомнити, чтоб наемного люду зде по рубежу от ляхов, для всякого бесстрашия, с 3000 или, как воля его царского величества будет, хотя и больше.

Допросить, в коих местах по рубежу стоят.

21) Обычай тот бывал, что всегда войску запорожскому платили: просить и ныне его царского величества, чтоб на полковника — по 200 золотых, на ясаулов войсковых — по 400 золотых, на сотников — по 100 золотых, на казаков — по 30 золотых.

Отговаривать Великий государь, его царское величество, для православныя християнския веры, хотя их от гонителей и хотящих разорити церкви Божия и искоренити веру християнскую, от латынь оборонити, собрал рати многия и идет на неприятелей, и свою государеву казну для их обороны ратным людем роздал многую. А как было у гетмана, у Богдана Хмелъницкого, государев ближний боярин, и наместник тверской Василий Васильевич Бутурлин с товарищи, и говорил с гетманом о числе войска запорожского, и гетман говорил: «Хотя число войска запорожского и велико будет, а государю в том убытка не будет, потому что они жалованья у государя просить не учнут»; а говорил гетман при их, и при суде, и при полковнике, и им ныне о том говорить не доводится.

22) Орда есть ли бы вкинуться, тогда от Астрахани и от Казани надобно на них наступати, такожде и донским казакам готовым быть; а ныне еще в братстве дати сроку, а их не задирать.

Сказать: на Дон к казакам государево повеленье послано будет: будет крымские люди задору никакого не учинят, на них не ходить, а буде задор учинять, и в то время государь укажет над ними промысл чинить.

23) Кодак-город, который есть сделан на рубежу от Крыму, в котором пан гетман всегда по 400 человек там имеет и корм всякия им дает, чтоб и ныне его царское величество как кормами, так и порохом к наряду изволил построити; также и на тех, которые за порогами Коша берегут; чтобы его царское величество милость свою изволил показать, понеже нельзя его самого без людей оставити.

Допроситъ: по скольку корму человеку на тех 400 человек дают и за порогами для Коша сколъко человек, и о чем за них бьют челом.

Доложить государю бояре говорили: которые государевы всяких чинов люди учнут бегати в государевы черкасские города имеете, и тех бы сысков отдавати».

Ми не считаємо цих переяславських статей за «верх премудрости» державної. Те, що ми тепер бажаємо, нам «собi дорожче», як кажуть купцi, нiж те, що втратили українцi. Переяславськi статтi писали козаки i думали про самих козакiв. Вони вважали за Україну не всю землю, де живе український чи, як вони казали тодi, руський або росiйський, або малоруський народ, а тiльки ту землю, де по давнiм умовам козакiв з поляками мусили жити козаки: не усю землю по Сян в Галичинi i по гiрний Дунаєць i гiрськi Тисси в Карпатах, а тiльки по Случ (воєводства Чернiгiвське, Кшвське та Брацлавське). Переяславськi статтi вмовлялись з царем тiльки про волю козацьку, а «пашенного крестянина» зоставляли «должность обыклую отдавать его царскому величеству, как и прежде сего», значить, як було це за часи Польщi, проти котрої уставали i «пашеннi крестяне» укупi з козаками. Тi шляхтичi, котрi верховодили канцелярiєю Хмельницького (та й сам цей батько козацький був шляхтич!), не забули осiбно написати в статтях переяславських про шляхту, щоб вона «при своїх шляхетських волостях пробувала, як при королях польських бувало, i щоб уряди судовi, земськi i городськi, як i за Польщi було, вибирали шляхтичi», а не пашеннi люди. Тiльки козаки мали б свiй власний суд, — пiсля цеї умови!

Окрiм козакiв та шляхти, права i вольностi вимовленi були для попiв i ченцiв, щоб i вони мали те, що їм було надано од королiв польських, значить, i землi з пашенними людьми, та для мiщан, щоб вони обирали для себе i для своїх дiл войтiв i магiстрати та ратушi, щоб то як тепер городських голiв та городську думу.

Так-то зробленi козаками статтi вдержували стару нерiвнiсть мiж людьми українськими i не дбали зовсiм про пашенних людей, про бiдних хлiборобiв. На користь їм можна б було хiба повернути 13 статтю, що «права, наданi од князiв i королiв духовним i свiтським людям, щоб не були нi в чiм порушені». Та тiльки прав таких простим пашенним людям нiхто не давав. Поки що вони тiльки зоставались вiльними там, де повтiкала шляхта. А як земля за ними не була признана, то потроху i стали цi простi люди обертатись у «послушенство». Сам козацький батько Богдан Хмельницький мав од королiв польських наданi села «на праве поместном с подданными». А посланцi його, котрi їздили в Москву вмовлятись з царем про вольностi козачi, — генеральний суддя Самiйло Богданов i переяславський полковник Павло Тетеря, подавали в марцi 1654 р. царевi челобиття, в котрiм прохали, щоб: «мне судье на местечко Имглеево-Стятый с подданными в нем будучими и со всеми землями издавна до Имглеева належащими и на тех землях подданными будучими, а мне полковнику на местечко Смелую також с подданными в нем будучими и со всеми принадлежностями, полями, лесами, уходами и озерами, которые имеют быть со всем, как и прежде было. И чтоб есмы были вольны в своих подданных, как хотя ими уряжати и обладати, мы и дети и наследники наши, которые бы имели от нас те маетности одержати; и чтоб до них никто, кроме нас и наследников наших, никакого дела не имел вечными времяны. Также чтоб нам вольно было на тех землях своих, которыя с милостивого жаловання его царского величества будем имети, людей селить, как которые к нам будут приходити, мельницы ставити и всякие пожитки, какие-нибудь прежде были и какие сами можем привлащить и вымыслить можем, приспособляючи без всякой в том ни от кого помешки. Также потом челом бьем, чтоб нам вольно было всякия питья для своих же поддан-ных держати, вино курити и откуп, как и звычай есть на Украине имети и при всем том извычаю, как в том крае ведется, пребывати». Про це усе просили пани Богданов i Тетеря у царя «привилiї на хартiях, золотими словами писаних».

Колись польськi пани також позабирали землi i перш усього старались захопити затим такi струменти та заводи, що найпотрiбнiшi хлiборобовi, або такi, котрi переробляють хлiб — млини та винницi, щоб хлiбороба держати в своїх руках, та захоплювати луки, щоб не було куди без плати хлiборобовi скотину вигнати, та лiси. Народ именно через те i пiднявсь проти Польщi укупi з козаками, що «вражi ляхи» рiки i луки жидам заарендували, а тепер козацькi старшини, вмовляючись з московським урядом про козацькi вольности, почали вимовляти собi те, що за часи Польщi мали в себе пани та їх рандарi жиди. Потроху почало йтись до нового крiпацтва, а Московське царство не тiльки не зупинило цiєї ходи, а ще помогло розростись злим зернам, що були в козаччинi, а добрi заглушило.

А були в переяславських статтях i добрi зерна iменно такого устрою громадського, до котрого також прямують скрiзь освiченi люди. Тут умовлялось, щоб чужi люди у дiла краєвi не вступали, щоб усякий уряд був виборний, щоб нiхто без суду не був скараний i щоб судили свої люди, товаришi, хоть козакiв, шляхтичiв та мiщан, коли не усiх. Так була на частину огорожена воля краю i народу од самоволi царської. Гетьман i старшина тiльки нiчого не сказали напроти слiв бояр, посланцiв московських, об тiм, що тiльки козаки мусять присягати на умови з царем, а нi сам цар, анi посланцi його не можуть, що «пiдданi тiльки присягають царям, а царям не личить присягати пiдданим, i що коли польськi королi присягали на умови з козаками, то тiльки тому, що польськi королi невiри i несамодержцi, i що коли простi козаки просять, щоб цар заприсягнув, то старшина мусить пам'ятати милiсть великого государя, що ради християнської православної вiри i святих божих церков зволився прийняти козакiв пiд свою велику руку, а тому мусить привести на вiрнiсть царевi вiйсько запорозьке, а нерозумних людей, — цебто простих козакiв, — вдержувати од непотрiбних розмов». На тi усi права, якi ми вище прописали, козаки пристали, як «на пожаловання i милiсть царську», а не так як на право своє; наперед згоджувались дань давати i не так, як колись давали, тiльки щоб не царськi чиновники її збирали. Козаки вимовили своєму гетьмановi, щоб до нього посли чужих царiв приїздили, та тiльки мусили гетьмани царевi казати, що до них тi посли говорили. Так козаки зоставляли у горi непорушеним самодержавне право царя над землею i пiдданими.

Однако, як порiвняти i тi права, якi вимовили собi козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було у государствi Московськiм, то усе-таки.не можна не сказати, що устрiй козаччини був бiльш подiбен до устрою теперiшнiх вольних держав європейських, так званих конституцiйних, нiж Московське царство i теперiшня росiйська iмперiя.

Всi знають, як з дуже малого почала рости теперiшня воля народу в Англiї. Як порiвняти тi права, що витребували собi пани англiйськi у короля Івана, званого Безземельним (1215 р.), звiсну Велику Грамоту про вольностi (Magna Charta libertatum), то вийде, що вони були не багато бiльшi, нiж вольностi наших козакiв у 1654 р., i служили попереду на користь ще меншому числу людей.

Англiйська грамота була писана пiсля бунту проти короля, через те де в чому вона виразнiше напира на права пiдданих перед королем, особливо на те, що король не буде брати податкiв без того, щоб не згодилась рада земська. Одначе про права i вольностi осiб, громад i городiв i в англiйськiй грамотi не виразнiше сказано, нiж в нашiй. Деякi слова англiйської грамоти мовби слово в слово такi самi, як в українських козацьких умовах з царем; ось напр. пункт 1), по котрому обiцяється, що церков англiйська буде вольна i вживатиме усi свої права i вольностi i що нiхто їх не дотикатиметься; або пункти 2, 16, 48, 49, у котрих король каже: «Ми подарували усiм нашим вольним пiдданим у королевствi Англiї за себе i за наслiдникiв усяку вольнiсть, котру пересчитуємо далi, — ми даруємо усiм городам, мiстечкам i селам їх стариннi права i привiлiї, — наперед нiхто не буде нi задержаний, нi ув'язнений, нi в кого не однiметься добро його, нi права, нi вольностi, нiхто не буде покараний смертiю, нiяким способом без суда рiвним з ним людей по законам краєвим». (Dufau, Duvergier et Jaudet. Collections des constitutions, chartes et lois fondaments des penples de l'Europe, et des deux Amerigues, I, 362.)

I англiйська грамота вимовляла права i вольностi найбiльше баронам, панам, воякам! А далi, за великими панами, баронами, в Англiї ширшу волю получили меншi вояки, ось якби нашi козаки, далi мiщани, а тепер має її увесь народ. Скрiзь в великих краях в Європi вольностi попереду вимагали собi вояки, з котрих виходили пани, а далi вольностi ширилися i обнiмали бiльшу частину людей. Правда, скрiзь ми бачимо, що зрiвняння прав усiх людей у краї не йшло поруч з ширенням вольностi. Тї, хто був поставлений нижче, мiщани, селяни, аби тiльки вибавитись з-пiд керування панського, радi були помогти королям уменшити вольностi панськi. Од того згодом скрiзь уряд чиновничий узяв гору над виборним, та не до кiнця. Все-таки з цiєї виборної старовини щось зоставалось, що опiсля пiдправлялось або пiдновлялось: якi-небудь сойми, земства або таке iнше. Земля, де найдовше зоставались такi стариннi виборчi порядки та ради, швидше могла перебудуватись на нову вольну державу, де вже не однi краєвi дiла, але й бiльшi, державнi, не мiг кiнчати король та чиновники, не спитавши ради народної, сойму виборних, де не одного тiльки пана, але нiкого не можна було, як це й досi можна в Росiї, нi замкнути, нi покарати без суду, де кожний має право вольно, що хоче, говорити, печатати книги i газети i їздити, куди хто хоче. Вигода України двiстi рокiв назад була в тiм, що вона через вiйну з татарами, через повстання проти Польщi мала ще земський вольний, воєнний стан i виборний уряд, — вже тодi, як скрiзь по бiльшiй частi європейських земель вiйсько було вже не земське, а королiвське, вербоване, котре слухало тiльки королiв та князiв, коли вже уряд чиновничий узяв майже скрiзь гору над виборним. До того на Українi простiр i свiжа оселя на степах робили те, що бiльша частина сiльського люду була на дiлi вольною. А тодi вже були часи, коли встроїлись народоправства, або республiки Голландська i Швейцарська, а на який час було i Англiйська, котра хоть перемiнилась вп'ять в королiвство, та таке, в котрiм вже в кiнець не стало самодержавства, або самовольства королiвського, i в кiнець розрослись зерна старої англiйської вольностi: король втратив право що-небудь зробити без ухвали ради земської, або в чiм-небудь порушити право якого-небудь англiчанина.

Тодi, як наша Україна прилучилась до Московського царства, такi вольностi заводились не тiльки по стародавньому звичаю, як було колись за часи городських народоправств руських до татар, або в Псковi i Новгородi, котрi вибирали i виганяли князiв «по старине»; нi, двiстi рокiв назад вже думка про вольнiсть пiддержувалась i освiтою, читанням книг про народоправства у грекiв та у римлян. Так же само двiстi рокiв назад скрiзь вже по Європi освiта стала вменшати крiпацтво, котре українцi майже скрiзь тiльки що скинули у себе, повставши проти польських панiв.

Од того можна думати, що в Українi мала б з'єднатись старосвiтська вольнiсть вояцька з новою, всенародною, про котру вже турбувались освiченi люди в Європi, можна було ждати, що те, що завелось на Українi само по собi, буде пiддержане нарочитою думкою, бо й на Українi тодi вже чули й писали, напримiр, про Голландську республiку, котра також одбилась од королiв iспанських, як Україна одбилась од королiв польських.

Навiрно можна сказати, що якби Україна, одiрвавшись од Польщi, стала була осiбним княжеством, або королiвством, або хоть i козацькою республiкою, то з часом i в нiй би узяли б бiльшу силу чиновники i пани над вибором i народом, як i скрiзь це було. Та тiльки навряд без помочi з боку, яку давала неволя московська, i пани вспiли б за яку-небудь сотню рокiв переломити старосвiтську звичайну вольнiсть, бо вже через сто тридцять рокiв скрiзь прочули про таке дiло, як змiна королiвського порядку у Францiї. Знiвечити хоть старосвiтську, але свiже заведену вольнiсть на Українi помогли застарiлi невольнi порядки тих держав, з котрими зв'язувалась Україна: панська Польща, а особливо ж порядки Московського царства, у котре увiйшла Україна i в котрому вона знайшла знову панство, таке, як i в Польiцi, та ще й царство, не дуже лiпше, як у Турцiї.

Пак не можна сказати, щоб народ московський чи великоруський був не способний до вольностi. В старi часи i там були вольнi городи, як i в Київськiй Русi, що потiм стала Україною. Хто такi з первоначалку були псковичi та новгородцi, чи нашi українцi, чи нi, — тiльки в XIV столiттi, тодi як цi народоправства були найдужчi, вони вже були великоруськими. Великоруси ж були й козаки донськi, та яїцькi або уральськi, котрих устрiй був майже такий, як i в нашому Запорожжю. У великорусiв задержавсь i досi стародавнiй вольний звичай володiти землею громадами i передiляти її по громадському приговору. Цей звичай, може, задержавсь через те, що земля великоруська велик